24
Недовірливий читач може закинути нам, що ми пересолюємо опис цієї скромної недільної зустрічі (календарі в цей день не показували ніякого свята), але Йонта, як ми казали, завжди знав, що робить і завжди мав рацію. Ми не будемо переконувати читача, особливо недовірливого, що наші герої з’їли всі вищеописані страви. Після того обіду дещо й лишилося, так залишилося 20 котлет, сім голубців, хвостик од рулета, кілька мисок капусти. Погано пішли нарізані кухонним комбайном ковбаса і сир, залишилося три коробки сайри і півкачки, якої так і не зміг подужати Сашко, хоч Вова уклав їх три; лишилося трохи курятини й картоплі, півбанки консервованих огірків і дві пляшки пива. Солодкий стіл було з’їдено повністю, залишилося хіба піввідра компоту, та й то сама гуща.
По тому Смерд з Йонтою сіли грати в шахи, а Валька показувала Марії свої кофти, чоботи й сорочки. Мова їхня була надто професійна, щоб переказувати її тут, але про одну річ розповісти не завадило б. Це було відчуття миру. Відчуття щасливого, доброго блаженства, м’якої задоволеності й радості. Вова з Сашком побігли надвір, Смерд, хоч і випив 20 пляшок "Мерішору", не валявся під столом, а грав у шахи, на Йонтиному обличчі лежала погідна заспокоєність, всіх ніби загорнуло в колисливі теплі хвилі. Марія вже не хвалилася новою комбінацією, а тільки бурмотіла захоплено фразу, яку вигадав її Смерд про "повну чашу", хоч, може, хтось недоброзичливий (приміром, обтирачі історичного каменя) і міг би завважити іронію — було ж тут щире, беззаздрісне захоплення. Бо вони всі неначе плавали в тій повній чаші, в тому домі з розтопленим м’яким повітрям, їм було тихо й радісно, тихо й гарно, їх колисав мир, благодать і задоволення. Йонта вмикнув телевізора і, хоч ніхто його не дивився, всі були задоволені, що телевізор так гарно працює. Бо він освітлював "повну чашу" блакитним, тремтливим світлом і від того світла блакитними ставали вони всі, блакитним зробився світ, і Марія, випадково опинившись перед вікном, з радісним здивуванням помітила, що пух надворі перестав. Вона хотіла звідомити про це сестру і Смерда, але чомусь промовчала, бо чисте повітря й голубе небо, що так нагадувало око телевізора, видалися їй сумними. Не так щоб дуже, але в тому небі бриніла напівосіння печаль, і Марія, щоб прогнати ту печаль, приплющила очі.
— Може, підемо на човні покатаємося? — сказав за спиною Йонтин голос.
— Ще встигнемо, — відказала Валька, і Марія почула, як до неї чалапають важкі Вальчині капці.
Валька спинилася в неї за спиною, поклала їй на плече підборіддя і зашепотіла, дихаючи перегаром горілки й перетравленою їжею:
— Йди, покажу тобі щось іще!
Марія повернулась, і вони пішли в глибину непролазних бебехів, щоб покупатись у своєму задоволенні по зав’язку.
1972 р.
Оповідка друга
Профілі на камені
1
Швець переходив Мальованку: двори з лютими псами, молодиці, котрі кричать на дітей, діти посеред немощеної вулиці. Він любив цей шлях: повільний та спокійний, зараз заходило на вечір, і молодиці стояли біля літніх кухонь: ось-ось мали надійти їхні чоловіки. Швець теж мав таке обійстя, але там — у долині, коло річки й дубів. У шевця теж була літня кухня, і його жінка поралася біля неї так само, як і ці молодиці. У дворі в нього теж був пес, але не злющий, а лагідний, він нетерпляче чекав хазяїна з гостинцями, а коло двору — діти. Але його хата унизу; тут, на горбах, відчувається він чужим: інакше шумлять дерева і сухіше — та й синіше повітря.
Він завернув. Була тут ціла тисяча вуличок, немощених і покручених, тісно сплетених провулками, витиналися паркани, тини й кам’яні загорожі; відчувався навіть присмак села, хоч передмістя вже років зі сто належить до міста, вулиці немощені, закалюжені й закурені, вряди-годи загрузає в котрійсь із калюж авто, бубонить і виє — як муха в павутині, коло нього порозкривало роти з десяток хлопчаків і кілька дівчаток; швець іде повільно і в однаковому ритмі. Попереду тисяча переплутаних вуличок, за парканами — саджалки, вряди-годи врізується в обійстя невеличка скеля і на ній, немов золотий слимак, — півголий підліток. Саджалки позаростали ряскою, в них покумкують жаби, озиваються пси: музика вечора і вмиротвореного світу, яку він сприймає по-своєму. Очевидно, це і є втома після робочого дня, однак м’язи його не втомлені — тіло його наповнюється вогнем. Тут гарне повітря, синє й чисте, в ньому — присмак застояної води з ряскою, але цей присмак любий йому: швець виріс біля річки. В цьому повітрі пахне й каменем: теплий, вигрітий за день, на ньому — лишайник чи мох, на ньому вигріваються сліпучо-білі качки чи збираються, розмовляючи, кури. На ньому стоїть, закинувши горду голову, півень і сокотить, повний величі й задоволення. Швець любить запах каменю, може, тому не тратить нагоди завернути й до кар’єру. На дні його — блакитноока саджалка, де купається кілька хлопчаків, ще кілька ловить рибу, роботу закінчено — навколо непорушна тиша. Навіть біля розкладених каменюк не стукають молотки й зубила, не в’ється сухий кам’яний пил і не сидять укриті тим пилом постаті у великих окулярах — не довбуть надмогильних пам’ятників. Їх багато, цих майбутніх пам’ятників, ними закладено півгори коло кар’єру, чорні й сірі, а то й рожеві: дуби зі зрубаними гілками і з розгорненими кам’яними сувоями на стовбурі; плити, які мають засяяти чорно-синім вогнем — блиском сумним і величавим; зараз вони бліді, подзьобані й покинуті, квадрати й прямокутники, піраміди і знову-таки дуби зі зрізаним гіллям; на кожному вже намічено зубцями площину для обличчя — початі барельєфи: лоб, ніс чи загальний обрис. Швець дивиться спокійно на це надзвичайне накопичення каменю, кожен незабаром з’єднається з чиєюсь долею, однією чи іншою — всі вони, ці камені, поїдуть звідси і займуть належне місце, де їх митиме дощ і повільно руйнуватиме вітер… Швець іде геть, бо і йому, такому спокійному та врівноваженому, починає шкроботати в душі, бо навіть той вогонь, що завше струмить у його м’язах і котрий надихає його, безсилий впоратись із малим, але напрочуд беручким черв’ячком, що раптом прокидається. Ні, він не слабкодухий, в нього могутнє тіло, під сорочкою виграють повні дзвінкої сили м’язи, ноги його, немов стовпи, бронзові й могутні. В ньому не втихає золотий вогонь — світло сили його і його м’язів, обличчя, мов викарбуване; ні, йому тут не місце!