— Щоб ти мені більше не шлялася, пойняла?
Тоді її руки відвалилися від лиця, ніби неживі, а по обличчі потекли раптом великі сльози, роз’їдаючи тіні від чорного олівця й рум’яна на щоках. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, але не бачила його. Васі стало зовсім недобре. Вогонь, яким палахкотів, погас, обличчя з бурякового стало бліде, очі, правда, ще палали, а вуста кривились.
— То ти пойняла? Щоб з хати мені без розришенія не виходила! — знайшов ще силу крикнути, і вона закивала головою, ніби лялька, а справжня лялька розтерзано лежала на подушці, й були в тієї ляльки, як і в Раї, почорнілі очі й нафарбовані вуста і нарум’янені щоки, але зараз вона, та лялька — мертва й нікчемна — розкинула руки й ноги й дивилася засклілими очима у стелю. І Васю Равлика раптом пробрав жах, бо йому увіч здалося, що та лялька — точна копія Раї, що це, зрештою, дивно змаліла й померла його супружниця, а ця велика, з голими грудьми й підтисненими коліньми, тільки тимчасово тут, що вона недаремно саморозмивається слізьми: прийде час, і ці сльози змиють її з ліжка, як пісок, і він знову відчує порожні куби своїх кімнат, і тільки ця лялька мертво скалитиме пластмасові нафарбовані губи в пластмасовій посмішці.
— Вечеряти будеш? — вже мирно спитав він.
Вона хитнула головою, зіскочила з ліжка, натягла плаття, захопила з постелі ляльку — тільки тоді він рушив на кухню. Запалив газ, поставив сковороду і кинув ложку масла.
— Скільки тобі яєць підсмажити? — запитав похмуро.
— Два, — прошепотіла вона десь за його спиною.
Розбив чотири яйця — зашкварчали.
— Сьогодні роботи не було й нас відпустили раніше, — казав, не повертаючись до неї, щоб не показувати їй дурного й покаянного обличчя. — Прийшов додому, аж хата відчинена, а тебе й сліду нема. Чому не зачинила хати? Чи хочеш, щоб нас обчистили до нитки?
— У мене нема ключа, — шепнув голос за спиною.
— Ключ висить на кілочку в сінях, — сказав він терпляче. — Хіба я тобі не показував?
— Я не смію, — шепнув за спиною голос.
Він не витримав і раптом розвернувся. За столом із лялькою в руках сиділа дитина. Власне, не дитина, а щось увіч із дитячим розумом і дитячими розширеними зі страху очима. А може, й справді вона недорозвинена? Тіло росло, а розум ні. Отож і вийшло щось таке неспівмірне: розумом дитина, а тілом — доросла жінка.
Зняв сковороду, взяв дві тарілки і розклав яєчню по два яйця кожному. Поставив перед нею тарілку, поклав виделку і добрий шмат хліба. Тоді поставив на вогонь чайника Рая почала пожадливо їсти, лялька була й досі затиснена в неї біля грудей.
— Не хотів тебе бити, — покаянно сказав Вася Равлик, цілком розуміючи непедагогічність свого покаяння. — Але коли б я цього не зробив, ти б перестала мене слухатися.
— Ти мене не сильно бив, — сказала Рая, наминаючи яєчню.
— А тебе били сильніше?
— О! — сказала вона. — Все тіло було в синяках.
— І тоді ти слухалася?
— Ну да. Для того вони мене й били.
— Більше били — більше слухалася?
— Ну да, — сказала вона, вимазуючи тарілку хлібом.
Тоді він звів на неї очі й торкнувся легенько пучкою:
— А хіба не можна так: ти слухаєшся, а тебе ніхто не б’є?
Поставила супроти нього розширені очі — ні, здається, не розуміла його. Тому й мовчала, а може, й насторожилася — до чого це він?
— Хочу з тобою мирно жити, — сказав Вася Равлик. — Чуєш, Рай: довго-довго!
Вона пирснула, геть-но як кішка.
— Чого ти? Не віриш?
— Все одно мене виженеш.
— Налий-но мені чаю! — наказав раптом. — Коли будеш шануватися, не вижену. І коли будеш слухняна.
Вона порвалася виконати його наказа, та відразу ж сіла.
— Це ти сам собі наллєш, — сказала байдуже. — Я не вмію.
— А навчитися не хочеш?
— Нє, — сказала Рая. — Непотрібно це мені.
Знову був загнаний у тісний кут. Знав, коли б устав і дав їй потиличника, вона, здається, чаю йому б налила. Але відчував ще покаяння від попереднього свого вчинку, тож устав і налив чаю обом.
— Слухай, — спитав раптом, відриваючись від чаю. — А чого ти до мене прийшла?
Вона блимнула на нього, але не відповіла.
— Хіба ти не знаєш, що коли жінка живе з чоловіком, їй належить робити жіночу роботу, а чоловікові чоловічу?
— Нє, — сказала вона. — Не знаю.
— А що ж знаєш?
Знову не відповіла. Допила чай і поставила філіжанку в блюдце.
— Любиш танці? — спитав він.
— Ну да’, — сказала.
— А коли будемо ходити разом, як я на першу піду, хочеш?
— Я туди вже більше не піду, — буркнула Рая.
— А зі мною не хочеш? Тільки зі мною?
— Нє, — сказала Рая. — Я туди більше не піду.
— Сидітимеш удома?
— Нуда.
— Гаразд, — сказав Вася Равлик. — А тепер спати!
Вона покірно встала й пішла у спальню, покручуючи задком. І знову щось дивне сталося з Васею Равликом, назагал делікатним і добрим хлопцем. Він удруге відчув, що надувається, адже здобув над нею чи не першу перемогу, адже хай там як, а вона впокорилась, і він цілком вульгарно, як не робив цього раніше, ляпнув її по тому круткому задку, може, й сильніше, ніж треба було, вона обернулася до нього й показала усміхненого чи ошкіреного видка, а він схопив її руками й помнув, як бджола квітку, і вона також уперше за весь час спробувала з його обіймів випручатися, навіть хихикнула.
— Я з тебе ще зроблю жінку! — сказав Вася Равлик і кинувся за нею, бо вона таки вирвалася від нього й кинулася бігти. А коли він зловив її, знову стала безживна й холодна і безживно дозволила йому робити з нею все, що хотів, а коли цей акт відбувся, заснула, як щодня, повернувшись до нього спиною та й обійнявши ляльку з підсиненими очима й наквецяними губами.
Вася Равлик і собі помандрував у синю країну сну, тобто неквапно поволочив на спині свою хатку. Але цього разу йому здалося, що в тій хатці порядкує, зав’язавши голову хустиною і підперезавши тонкий стан барвистим хвартухом, його жінка, мете підлогу й наспівує, витрушує рядна й наспівує, стелить постелі і з її уст зривається спів, вона майстерна і яснолиця, а на вустах її грає усміх. Тіло її пружке і вся вона як сонячний промінець у тій хустині й хвартушку, а на ногах у неї оторочені хутром капчики, а в колисці кричить, а може, співає дитина, і та жінка весело вихоплює дитину з колиски й починає з нею танцювати, весело й любовно посміюючись, і від того й дитина засміялася, показуючи беззубі ясна; ось яку веселу хатку волочив сьогодні на спині Вася Равлик. Потім ота яснолиця жіночка заходилася з пранням, і білі клапті мильної піни вилітали з-під її моторних рученят, падали на землю й ставали квітами, а по тому вона протягла з одного кінця хатки в інший золоте швореня і почала розвішувати на ньому пелюшки й простирадла. І синій, свіжий вітер надимав лискучо-білі простирадла й пелюшки, ніби сліпучо-білі вітрила, а вона між тих вітрил ставала навшпиньки й кріпила їх прищепками — тонкостанна, із золотими литочками юна жона, і все ще поспівувала. А Вася Равлик, чи, властиво, вже равлик, задоволено поповз до улюбленого лопуха і сказав тому лопухові: