— То, може, не хочеш собі нової одежі?
— Нє, хочу.
— То чого ж?
Мовчала. Глухо й уперто мовчала, зачаєна, знерухоміла, напружена. А може, й справді вона хоче з тими грішми втекти? Хотів про те сказати, але щось замкнуло йому вуста; зрештою, подумав, кат їх бери ті гроші — піде то й піде!
— Завтра я тобі гроші дам, — сказав лагідно. — Купиш, що захочеш.
— І помаду з тінями? — глухо спитала вона.
— І помаду з тінями, — покірно згодився Вася Равлик.
Вона все ще заціпеніло лежала, все ще була напружена.
— Хочеш щось іще?
— Угу, — мовила десь із подушки. — Духи.
— Купиш і духи, — сказав він і подумав, що принаймні тепер мала б вона кинутися йому на шию. Але вона вчинила інакше, перекинулася на спину, скинула із себе ковдру, міцно заплющилася й ледь-ледь розсунула ноги. І йому не залишалося нічого іншого, як знову її любити. Вона ж залишалася так само холодна й так само нерушна, тільки губи її кілька разів ледь-ледь зворухнулися, коли він її цілував, ніби відповідали на його цілунки.
4
Наступного дня Вася Равлик устав рано, покинув її в ліжку, приготував сніданка, заніс їжу до спальні й поставив на журнального столика біля ліжка; так він тепер робив щодня, йдучи на роботу. Цього ж тижня Вася Равлик був на другій зміні, отож хоч так міг її побалувати. В нього був один резон, під якого завжди ставало весело: й кішці подаємо ми їжу, не дуже сердячись, коли вона не ловить мишей, а навпаки тих мишей панічно боїться. Користь од перебування Раї все-таки мав: одне, в снах переставали мучити його привиддя голих жінок, не впадав він і в еротичні марення перед сном, а друге, зовсім перестав відчувати порожнечу власної хати. Думав про це, коли вона вже знову спала, тобто ще вчора ввечері, коли погасив і телевізора, й електрику, а вікна з темних стали світлі — місяць зійшов і наливав у кімнату синьо-зеленого світла. Натомість почали приходити й інші думки: чи добре чинить, приручаючи її, адже приручати — це щільніше прив’язувати її до свого дому, та й собі прив’язуватися до неї щільніше. Чи ж ціле життя бігатиме й танцюватиме біля неї, робитиме всю хатню роботу — то, може, і її одежу пратиме? Ні, такої жінки Вася Равлик собі не хотів. Бажав, як всі нормальні чоловіки, щоб його жінка була жінкою, а не приблудлою кішкою, щоб не він біля неї упадав, а вона біля нього. Коли ж прив’яжеться до Раї більше, ніж це потрібно, то чи зможе її потім прогнати? Адже він м’який, Вася Равлик, і вже тепер йому її жаль: жаль, що росла в цьому світі, як бур’ян; жаль, що не знала простого людського щастя; жаль, що була отакою потаскушкою і переходила з ліжка в ліжко; жаль, що нею користувався вже не один чоловік, що вона така дика, насторожена, безвольна, примітивна, мовчазна, що з нею він не може просто по-людському потеревенити, що в її очах не зникає насторожена байдужість, а в душі — постійне чекання, що проженуть, що вона так без смаку квацяє собі губи і чорнить очі — ні, даремно він так розчулюється, даремно стільки їй наобіцяв: казна-що виходить! Почали приходити до нього й інакші думки: а що страшного, коли він її й прожене. Її це не вразить, бо звикла до такого — не раз так бувало. Він же звільниться від неї, не буде скандалити, не буде чіплятися й просити принижено, а візьме й спокійно піде. Колись це таки станеться, думав егоїстично Вася Равлик, а поки йому з нею непогано, то чого ж гризтися, чого робити проблеми? Він молодий, може зустріти ще ліпшу за неї, може, в нього буде ще десяток ліпших од неї, бо в нього своя хата і з житлом та й місцем для любові все гаразд. Тепер він уже не буде такий несміливий, тепер він знає, як їхнього брата, чи сестру, завойовувати. Вася Равлик лежав у ліжку гордий і самовпевнений, і його ніби над тим ліжком підносило, ніби він ріс, пухнув, надувався. І це тривало доти, доки не шигнула йому до голови інша, предметніша думка а що, коли він Раю приручить? Коли вона почне робити домашню роботу, коли вона прив’яжеться до нього, як реп’яшок (адже цього він хоче?), коли годитиме йому, викине помаду й олівця, коли стане запопадливою хазяйкою, але не народить йому дітей (адже попередила, що вона безплідна!), то чи потрібна йому така жінка? Він тоді (вчора ввечері) заплутався. Був утомлений, пересичений, сон клубився в голові, ув’язувався в клубок, тяглася від того клубка срібна нитка, вела його в примарний світ ночі, у світ, де гуляють їжаки і літають кажани, де повзають равлики, а метеликів без числа. І він серед тих равликів один із мільйонів, і в нього на горбі хатка, одна з мільйонів, і лежить він на лопушиному листку і жує його соковиту плоть, а коли рушить потім у світ і набреде на самку, то й самка буде з власною хатою на плечах, адже в житті такого не бувало, щоб два равлика та й жили в одній хаті; отже, нічого з того турбуватись — якось воно равляче плем’я не переводиться. Равленята з’являються в цьому світі, але як то воно робиться, ніхто й не відає, бо в світі, здається, є тільки дорослі равлики, кожен із хаткою на плечах, а де беруться малі, знає хіба місяць і ота зірка, що біля нього тулиться; може, вони випадають із неба, як роса і живуть доти, доки не прийде пора замурувати себе самого у власній хатці й перетворитись у ніщо, тобто у порожню мушлю. Але про таке кожен равлик у світі не думає, бо навіщо про те й думати, коли навколо стільки соковитого зілля і коли лопушиних листків у світі стільки, що їх не переїси…
Отож сьогодні Вася Равлик устав із ясною головою; покину її у ліжку свою подружку й подавсь у місто, вистояв чергу в ощадкасі навпроти собору, взяв триста карбованців і прийшов, трохи поспішаючи, додому. Дорогою він зустрів Шурку Куксу, гой ішов на роботу, а може, просто в місто, бо ніхто на околиці і не знав, чи Шурка Кукса працює, а коли його про це запитували, заламував загадкою брову і казав, шо да, конешно работає, ну аякже! Робота в нього, правда, не бий лежачого, по секретній часті, але йому вистачає, комусь треба й по лежащій часті работать, підморгував Шурка.
— Хе! — сказав Кукса, показуючи два металеві зуба. — Десь ти пропав.
— Чого пропав? — сказав Вася Равлик. — Той тиждень на першу ходив.