— О, він у тебе блондин, — сказала Людка.
— Як і я, — мовила незворушно Лєнка; до речі, вона була блондинка штучна.
— Еге ж, як і ти, — сказала підхлібно Людка. — Та й схоже воно на тебе.
— Правда?
— Як дві краплі води.
— Тепер пішли такі часи, — засміялася Лєнка, — що жінки й без чоловіків можуть дитину народити.
— Навчи й мене, — швидко сказала Людка і, здається, цією надто похопливою фразою насторожила Лєнку.
— Вийди гола в немісячну ніч і покачайся на росі.
— А з ким?
— Ну, це вже, знаєш, деталі. Нецікаві деталі.
— А чому в немісячну ніч?
— Щоб ніхто не побачив і не зурочив.
— А чому покачатися по росі?
— Це вже як захочеш, — сказала Лєнка. — Коли захочеш блондина, то роса потрібна, а без роси — брюнет!
Лєнка належала до тієї нечисленної категорії дівчат, котрі любили жартувати. Через це й розмова їхня була таки жартівлива, повна темних натяків.
— А ти як вийшла, когось гукала? — спитала Людка.
— Нє, я тільки очі заплющила.
— Навіщо?
— Щоб спокій мати. Ну, побачу я його обличчя, то що? Легше мені буде? Чи мріяти буду про нього, — вона засміялася. — Нє, ліпше очі заплющити. Хай котиться собі бубличком: і йому добре, й нам незле.
— Звідки ж він прийшов? — спитала Людка. — 3 півночі чи з півдня?
— З ночі, — відказала Лєнка і зверхньо всміхнулася. — Коли добре заплющиш очі, прийде…
Ці двоє відвідин принесли Людці такі факти: безсумнівно те, що діти і в Броні, і Лєнки таки руді, Лєнка, окрім того, натякнула на дві речі: вона зустрілася з тим, хто був батьком дитині, в немісячну ніч (отже зустрічі були нічні), а сполучний акт відбувся не в домі Рудька чи самої Лєнки (вона жила з батьками), а на траві; далі: свого обранця Лєнка добре не знала та й знати не хотіла (образ заплющених очей). Усі ці факти не заперечували участі Рудого у збільшенні народонаселення їхньої околиці.
Людка могла б і не йти до Зінки, бо та дівчина груба й різка, але оскільки в цій ситуації існувала ще й чортиця Мілка, до якої Людка таки справді не піде, оминути Зінку не могла ніяк. Нести дарунки Зінці вона не зважилася, віддавало б це зумисністю, отож забігла до неї позичити сито, бо в борошні завелися жучки, а її сито порвалося (це було й справді так), а Зінка одна з її найближчих сусідок. Розмова була короткотривала (не більше години), на розпити про батька дитини (звісно, делікатні) відповіді Людка не дістала. "А-а, нема про що говорити", — сказала Зінка і зневажливо махнула рукою. "Це таке стерво, — звістила вона через деякий час, — що я їх вішала б", — при цьому блиснула очима так, що Людка й сумніву не мала, що цей акт Зінка й справді могла б учинити.
— Щаслива ти, що маєш таку славну донечку, — зітхнула Людка, і в її очах блиснули зовсім нелицемірні сльози. — Блондинка вона в тебе чи брюнетка?
— Хто її там розбере, коли воно лисе, — нещадно відказала Зінка.
— Хіба не видно, яке в неї волоссячко? — здивувалася Людка.
— Волосся як волосся, — сказала Зінка, — всі вони спершу блондини…
Отже "блондини", подумала Людка і почала розказувати про свій візит до Лєнки та про її "чудо-хлопчика", до речі, також блондина; про те, що їй білявенькі більш до вподоби, бо білявенькі якісь… ну, лагідніші…
Але ця розмова, здається, зовсім не сподобалася Зінці, і саме цей момент по-справжньому насторожив слідчого-аматора Людку: все-таки цікаво, як реагують вони одна на одну, всі оці матері рудих дітей. Заговорила про Броню і про її руденького хлопчика, від чого Зінка посутеніла зовсім і сказала на Броню щось зневажливо-нищівне.
— Ой, вибач, — вигукнула Людка. — Я й забула, що ти її терпіти не можеш. Так, вона носиться з тим своїм рудим опудалом..
— Хіба як руде, то вже й опудало? — необережно прохопилася Зінка і зирнула при цьому зизо, ніби їй прищемили мозоля.
— Руде — це руде, — категорично сказала Людка. — Не знаю, що гарного в рудому!
— А мені воно й нічо! — так само зизо дивлячись, відповіла Зінка.
Людка відчувала себе так, як мисливський пес на сліді зайця. І дурний тут не розкумекає: коли Зінка шиє своїй дитині такі дивні чепчики, що зовсім прикривають волосся, замість купувати готові, значить, є до того причина, а щоб сказати, яка це причина, їй треба було тільки цього Зінчиного признання, що й руде — не таке вже й негарне.
— Воно як кому, — мовила Людка, встаючи. — Знаєш, як співається: "Полюбив козак дівчиноньку, білявую та чорнявую, третю руду-препоганую…" Полюбив і нічого. Руде чи не руде, — по-філософському відзначила вона, — аби людина була добра!..
— А по-моєму, — відказала Зінка, — й руді нічо!
Більше в цьому домі Людці робити будо нічого. Вже знала напевне: і в Зінки дитятко руде, що й Зінка чудово розуміла Рудько в них на вулиці один, а те, що діти однієї, такої рідкісної масті розмножуються на вулиці, може мати тільки одне пояснення. Здається, Зінка й досі була зачарована чарами Рудого, а може, просто любила своє руде дівча. Людка могла проробити ще одну операцію: чортиця Мілка заходила до Лілі Капілі, отже, Ліля могла б тут дещо й розвідати, але вдруге заходити до Капілі Людка психічно не могла: ще, чого доброго, доведеться вдруге викласти два карбованці, а Людка витрачатися на здобуття інформації не бажала. Вона була дівчина ощадна і потроху складала собі в панчішку, резонно міркуючи, що думати про майбутнє річ таки не зайва: хто зна, як повернеться її доля, а що вона колись у неї зміниться, Людка невідь-чому сумніву не мала.
6
Отакі події відбувалися цього літа на околиці. Людка, хоч і не розуміла до ладу, чому їй конче потрібно розв’язати загадково сплутані вузли цієї історії, все-таки нею щиро перейнялась. Можливо, й справді в ній дрімає немалий талант слідчого, але, на нашу думку, все ліпше пояснити простолінійністю її вдачі. Людка терпіти не могла таємниць. Усе в цьому світі мала розуміти: нічого фантастичного, нічого неясного — тільки тоді була спокійна. Можливо, саме цим і пояснювалася її дивна дружба з рябою Надькою, хоч між ними була чимала різниця в літах: ряба Надька — найпотужніший носій інформації з життя околиці. Ясна річ, що Людка чхати хотіла на всіх рудьків; ні, все-таки інші чоловіки не викликали в неї такого гострого й несподіваного інтересу. Отож ця історія її полонила. Знала: не матиме ані крихти спокою, поки не розгризе горішка: як, питала сама себе, як це сталося, що він зумів за такий короткий час обкрутити аж чотирьох, притому так, що про це й жива душа не здогадалася. Навіть ряба Надька, повз яку не пробіжить непомічено ані кіт, ані курка, та й сама вона, Людка, була пильним сторожем усіх любовних справ, що розігрувалися на околиці. Друге, що її непокоїло, ба навіть мучило: невже вона уподібниться до провізорки, адже не є старою дівою за покликанням — Людка не втомлювалася повторювати собі цю істину, не втомлюємося повторювати її і ми. Третє, що вражало й примушувало часом і подих затамовувати: що це за чоловік такий, який живе з двома жінками й умудряється сіяти своє насіння й по гречці? Ні, тут була таємниця глибша, її простим словом не поясниш, тут потрібно ще шукати й копати…