Узяв квитка, а коли відійшов од каси, побачив, що дівчинка бавиться біля вертільниць-довідників. Ті шумко махали блідавими крильми, а дівчинка, розтуливши рота, дивилась. Він підійшов до газетного кіоска й накупив тонких журналів. На обкладинці одного з них була дівчина, схожа на ту, що її зустрічав двічі за півроку, і, дивлячись на її світле й гарне обличчя, відчув тихий смуток. Сидів на лаві й дивився на риси тієї, про яку хотів мріяти, — йому почулося тихе стукотіння коліс. Стіни станції від того здригалися, здригалася й лава, на яку присів, і, хоч добре знав, що це минає станцію поїзд, який тут не зупиняється, уявилося йому інше.
Уже сидить він у поїзді й дивиться, як краплі миють шибки. Шибки покрито тьмою і, окрім тих крапель, нічого не видно. Але йому запахло хвоєю — може, його поїзд їхав сосновим лісом. До вікна приклеїлося чиєсь обличчя; так, це було Свєтине обличчя. Дивилася на нього з глибини ночі, розгублена й перестрашена. Ворухнула губами і замахала руками, як говорять німі, але він не розумів мови німих. Відчув особливе заціпеніння, все в ньому завмерло — провідчув раптом те, що з ним мало невдовзі статися. Було це не так прояснення, як смутна хвиля — овіяла його обличчя, як подих вітру. Затремтів, бо подумав, що людину можуть навідувати нерозумні думки. Адже й справді всі ті думки про поїзд — нерозумні. Не той поїзд, на якого чекає, а в якому їде, хоч добре з на: сидить на вокзальній лаві і жде поки оголосять посадку. Той же поїзд існує не в цьому часі, а у вічному. Не раз сьогодні йому привиджувався, і це мало б його насторожити. Але відчув себе настороженим тільки зараз. Тільки зараз омила його серце тривога, тож знову зирнув на шибку, щоб прочитати знаки, які посилала йому Свєта. Але Свєтиного обличчя в шибці не було. Там стояло лице материне, і він зрозумів те, що шепотіли її вуста То було все те ж застереження, яким провела його в дорогу: "Бережися, синку!" — "Хіба мало людей їде", — сказав тоді він, а зараз тільки подумав. Так, то був не той поїзд, на якого чекає він, а на якого чекають усі ці люди, що зібралися на вокзалі. Бо й вокзал також існує не в цьому часі, а у вічному. На колінах у Юрка лежав журнал, з обкладинки дивилася на нього дівчина, про яку хотів мріяти. Її вуста заворушились, як і в тих двох, котрих побачив у склі: промовляли те саме, що сказала й мати. Поїзд їхав через сосновий ліс і в ньому терпко пахло хвоєю. Знав, що цей поїзд не тільки забрав у себе цей вокзал, а й ціле місто, до боку якого приклеївся, наче молюсок, будинок вокзалу. З того поїзда весь час сходять люди: юні, молоді, старі. Сюди і входять, але тільки немовлятами. Ті, що сходять, мають воскові обличчя і заплющені очі. Коли покидає його той, кому прийшла пора, коли ступає по довгому, як вічність, коридорові, всі повертають по своїх купе голови до дверей. І хоч двері їхні зачинені, вони бачать і через них. Бачать прозору постать із восковим обличчям — одну з дійових осіб тіньового театру, яка повільно й спокійно зника. Тоді всі думають, що така доля чекає кожного. Усіх, хто сидить на вокзалі, й усіх, хто живе у місті, до боку якого, наче молюсок, приліпився будинок.
Юрко здригнувся. По радіо оголосили посадку на поїзд, на який він мав сісти.
Через два місяці на розшукових дошках міліції з’явилися друковані листки з фотокарткою Юрка під жирною шапкою: "Знайти людину!" У них описувалися прикмети хлопця, народженого двадцять один рік тому, який 5 квітня 1985 року вийшов із дому, сів на такий і такий поїзд і зник безвісти. Всіх, хто бачив його, запрошували повідомити, куди належить. Тут-таки описувалося, в чому Юрко був одягнений. Досі за тим оголошенням не зголосився ніхто.
1985р.
Оповідка одинадцята
Рудько
1
Цей камінь уже не раз згадувався, він лежав на трав’яній косиці між дорогою й Олексійовим парканом; за кілька метрів од нього стояла колонка, повернута носом у бік Олексійового городу; сам камінь мав настільки досконалу форму, що на ньому могли всістися кружка (на жаль, спиною одна до одної) п’ятеро місцевих кумась. Коли ж їх приходило тільки троє, то всідалися біч-о-біч; ноги їхні при цьому лягали в густу соковиту траву, якою й була заросла косиця між дорогою й Олексійовим парканом. У теплу пору ця трава приємно холодила литки кумась, тож і розмови точилися тут неквапливі. Окрім цього, містина мала ще й ту перевагу, що сюди сходився по воду цілий куток, а що куток складався з антагоністів кумась та їхніх приятелів, то й розмова улягала, як море, відповідно з припливами та відпливами: припливами можна було б назвати той момент, коли до колонки підходила особа, прихильна до кумась (вона закладала під ручку камінця й дозволяла воді неквапно сочитись у відро, що й було цьогочасною особливістю їхньої колонки), мала змогу перекинутися приязним словом, а відпливами ставали хвилі, коли з колонки брав воду хтось немилий завсідницям, — тоді розмова уривалася, жінки сиділи з міцно запечатаними обличчями і ніби й собі кам’яніли, аж доки небажана особа націджувала потрібну кількість води — це при цьогочасній особливості колонки тривало хвилин зо п’ять.
Того вечора на камені сиділо троє: перестаріла дівчина Людка із сухим гостроносим лицем; кругленька, наче хто їх надув автомобільним насосом, Сіроводиха (позавіч її кликали Сіромордиха) з обличчям сірим, біля ж очей мала темні півкола: синці від того, що недосипала, чи, може, від того, що пересипала; і, ясна річ, постійний протирач каменя ряба Надька, яку нещодавно покусали оси: в ліву щоку і, здається, в язика — щока від того напухла, а ряба Надька обв’язала її хусткою, як це роблять тоді, коли з’являється флюс. Чи не тому ряба Надька не могла сьогодні вести соло в розмові, бо тільки розтуляла рота, її шпигало так немилосердно, що кривилася, зітхала й підводила очі до неба — жест зовсім невластивий цій високодостойній мотроні. Сіроводиха ж належала до тих жінок, що не говорять, а підтакують, отож мимоволі розмову мусила вести Людка.
— Нє, ви мені нічого не кажіть, — почала вона монолога, на якого позаздрив би Кропивницький, — він чоловік нечистий. Нє, ви подивіться: чи були у нас на вулиці колись руді діти? Ніколи не було, а зара їх штири: в Броньки, в Зінки, в Лєнки Бутенкової і в тої чортиці Мілки. Хай мені покладуть голову на цей камінь і відрубають, а я все-дно скажу: це робота отого рудого пса. Я вже давно за ним дивлюся — це, я вам скажу, ті бестія! Гляньте, які в нього очі — це ж не очі, а п’явки, гляньте, як вони по вулиці ступають, — Людка саркастично прокрутила при цьому торсом, — гляньте на його жінку — шкура та кості, а коли прителіпалися сюди, ще кругленька була. Гляньте, як він крутить носярою, — Людка спробувала покрутити власною носярою, — туди й сюди, як нюшить, стерво; а свої вікна так запинають — ні щілиночки там! А діти? Хіба бувають такі людські діти? Те, що вони руді, кат з ними, а тобі ні цукерка не візьме, ні тобі слова не скаже, коли щось спитаєшся. То таки нечистий чоловік!..