Вступила в печеру, і привітала його, і запитала, спустивши очі, як моленниця:
— Чи ти, о старче Божий, лічиш хоре тіло і хору думку людей?
— Бог лічить. А я тільки раджу людям, що мають робити, щоб осягнути ласку його.
— Чи тобі заповіли, що я прийду просити поради в тебе?
— Ніяких заповідин не приймаю, бо вірю, що лиш оден Аллаг кермує ногами людей до покути, коли ще не стратив надії на поправу їх. Усядь, донечка моя.
І показав їй на кам'яну лаву. Султанка сіла. Хвилину панувала мовчанка.
— Чи ти, старче Божий, міг би мені сказати, чому найсвятіша святиня мослемів пуста і порожня в нутрі своїм? Старець уважно подивився на султанку й відповів:
— Щоб ти повнішу науку говорила тим, що в покорі перед Богом вступають до неї.
— Чому ж вона мені нічого не сказала?
— І тобі, доню моя, сказала порожня Кааба думки, повні мудрості, як овоч винограду повний соку свого. Тільки ти не розуміла їх.
— А які ж ті думки і як їх розуміти?
— Як звізда хвостата, як бездомний вітер, що блукають без цілі по небі й по землі,— так без мети блукає і кожда людина, котра відвернеться від правди слів Аллага, від заповідей Його. Тут, у пустій Каабі, бачиш все, що життя може дати, коли опустиш правий шлях Аллага. Пустий і порожній буде овоч Його. Така людина піде порожніми стежками і зійде на червоні, на котрих чути плюскіт керви. Умре без Бога радість в ній і надія сконає, вкінці покине її і страх перед Богом, початок і кінець розуму людини на землі. А як людина вийде з Кааби, то бачить світло сонця й пізнає, що можна одідичити більше, ніж земля може дати: блаженну ласку Божу на путі життєвій.
Здалека долітав здавлений оклик сторожі, котра пильнувала, щоб ніхто не наближався до печери старця.
Султанка задумалася й запитала:
— Чи ти знаєш, хто я та де мій рід і дім? Старець вдивлявся в неї довго. Потому відповів:
— Ти — давно предсказана... Султанка Місафір... Твій рідний дім відси так далеко, що там по дощевій порі вода в потоках і ріках стає тверда, як камінь, і можна її різати, як дерево, зубчастою пилою і долотом лупати, як мармор... бачу тиху річку... і садок над нею... бачу біля нього... і малу мошею — Пророка нессараг... коло неї бачу... домик батька твого... а ти ще маленька... бігаєш по нім...
— Що було зі мною дальше? — запитала султанка, запираючи в собі віддих.
— Ти виростаєш... струнка, як пальма... весела, як водиця... Тебе одягають... у білу суконку, в зелений вінок... Ти йдеш до мошеї Пророка нессараг... з молодим хлопцем, ні, вже мужчиною... і бачиш свічі... воскові, золотисті...
— Що було зі мною дальше?
— Ти біжиш... попри коні... дикі, волохаті... форкають на тебе зблизька ніздрями... а ремінні шлиї у тебе на шиї... батіг-сирівець крає твоє тіло... чую свист його... бачу твою ніжку... скервавлену... білу... і води спрагнені устонька твої...
— Що було зі мною дальше?
— Бачу морську мраку... і місто над нею... мінарети сяють... мослеми співають... бачу тебе в школі... й учителів твоїх... сідаєш на галеру... на чорний корабель... а на руках твоїх... ланці затискають... на беріг виганяють... на Аврет-базар...
Тут султанка,— котрій в очах крутилися слези вже від хвилі, коли старець згадав про її рідний дім,— заплакала, і слези, як перли, покотилися з очей її. По хвилі запитала м'ягким голосом:
— Що ж було зі мною дальше?
— У найкращій хвилі свойого життя... ти молишся до Бога... у сутінку-ранку... за кратами стайні... на краю базару... а найглибша віра... у премудрість Божу... бухає з серця твого, як із жерела... ти кажеш сі слова... Да будет воля Твоя!..
Тут султанка перестала плакати й уважно вдивилася в очі дивного старця, що заходили екстазою. Їй вихопився з уст тихий шепт:
— Ти не мослемський дервіш, ти монах нессараг!.. Старець або не чув, або не хотів чути того, що вона сказала. Говорив дальше з екстазою в очах, уже без її запиту:
— Заходило сонце за святиню Божу... як тебе продали на Авретбазарі... і сумерк западав... коли ти входила... у дім Сулеймана... Великого султана... ним Бог благословив... його власний нарід... а тяжко покарав... народи нессараг...
— Що було зі мною дальше?
— Бачу білий ясмин... ясний місяць сяє... очей молодих дві пари зустрічає... твій перший наречений... тебе благословляє... бо ти не відкидаєш... святий для тебе знак... не хочеш заміняти... за сигнет султанів... в тій хвилі залюбився в тобі Сулейман...
— О старче Божий! Скажи мені правду, чи він не перестане... любити мене?
— Сильний віл, моя доню, зриває воловід... великий чоловік не ломить слова... ось в'яне личко твоє... бо Господній посол... нікому невидимий... сильніший від заліза... вже час наспіває... в палату Сулеймана... у святу ніч Байраму100[100]... приведуть дівчину... найкращу квітку... зі всіх земель султана... а він не прийме101[101]...
Султанка Місафір відітхнула глибоко і вже спокійно запитала:
— Що буде зі мною дальше?
— Зараз, доню моя... ти могла зробити... зі своїм чоловіком... все при Божій волі... чуєш, доню?.. все... як він з народом своїм... і твоїм... а ти замість доконати великого діла... вкрала одну душу... і криєшся з краденим... доню моя, доню!..
— Ти не мослемський дервіш, ти монах нессараг!.. Довшу хвилю панувала мовчанка. Старець молився. Султанка блукала очима по нутрі його кам'яної печери і збирала відвагу, щоб запитати про те, чи здійсниться її найбільша мрія. Нарешті перервала мовчанку.
— Чи Мустафа, син Сулеймана, засяде на престолі султанів?
Обличчя старця захмарилося. Він остро вдивився в могутню султанку і твердо відповів, якби сокирою рубав:
— Мустафа... син Сулеймана... правний наслідник його... не сяде на престолі... батька і діда свого!..
— Чому?
— Уб'є його могутня султанка Місафір!..
Султанка побіліла як полотно і виглядала як береза, обвіяна снігом. Вся кров збігла їй з обличчя, і віддих в ній заперло. Коли прийшла до себе, кинула одно різке слово:
—Як?
— Рукою мужа свого... і батька Мустафи...
— Ти знаєш план її?! — закричала з забобонним острахом.
— Бачу, дитино моя... бачу ученого... котрий підкуплений султанкою... фальшує листи невинного Мустафи... фальшує так... що й сам Мустафа... не годен перед батьком... відріжнити своїх листів від пофальшованих... І гине Мустафа смертю невинного...