Припав устами до її руки. А вона гладила його по обличчю. Не питав навіть, як вона спонукала його німу сторожу передвчасно виконати кару смерті. Бо щойно тепер стало йому ясно, чим його так цікавить та дивна жінка. Досі був він у своїй палаті й державі сильний, як лев, але одинокий. Він нікого не боявся, а його боялися всі. В сій жінці відкрив людину, яка не боялася його, від якої міг кождої хвилі сподіватися чогось несподіваного і він, і все його оточення. Зовсім так само, як від нього самого.
Тим ставала рівною йому. Мав глибоке задоволення з того, що біля нього був ще хтось, кого так само бояться, як його. Мав пару — і не чувся вже самотнім. Зрозумів, яким чином міг так спокійно дивитися на ту нечувану дивовижу, що її жінка викликала сегодня в судейській салі: та дивовижа була йому дорога, неоцінима. Як лев-самотник, що довго блукав сам і нарешті знайшов собі самицю, простягнувся у весь ріст з задоволення.
Запитав дуже ніжним голосом:
— Чи тобі не прийшло на думку, як ослаблюєш своїм кроком судейську совість найвищого судді в державі?
— Прийшло. Але я сказала собі, що ти можеш переслухати про все євнуха Гассана. Він живий...
Відітхнув усею груддю.
Вона також відітхнула свобідно, бо знала вже, що викрикував напівбожевільний Гассан.
Сулейман знов споважнів на хвильку.
Пригадав собі ріжні неприхильні вискази про жінок ріжних мудреців Сходу і запитав:
— Чи ти ніколи ще не сказала мені неправди? Засміялася, як дитина, і відповіла:
— Так! Сказала!
— Коли?
— Тоді раненько... над морем... коли в червонім блиску сходячого сонця надпливали рибалки...
— А яку ж неправду сказала ти тоді?
— Я сказала, що хочу їсти. Але я була сита любов'ю. І думала, чи ти не голоден. А соромилася запитати тебе...
По тих словах, що були для нього солодші від меду, могутній султан Османів перший раз в житті сказав собі, що про душу жінки всі мудреці не знають нічого... Дивувався сам собі, як міг тоді повірити, що та делікатна істота хотіла харчу для себе, а не для нього. Пригадав собі, з яким смаком тоді заїдав, і сягнув по чашу сорбету...
Ill
Великий султан Сулейман випив чашу сорбету, не тільки зі спраги, але й тому, що чув якусь дивну пустку в нутрі. Вона не була прикра й навіть робила йому якусь полекшу. Що се таке з ним діялося — не знав. Але був переконаний, що вияснення знайде лише в очах сеї жінки. Обняв її й чекав якогось нового "нападу", нового "вимушення" її ніжних рученят і чудових уст. Чув приємність у цілім тілі з того, що є хтось, що може на нім робити вимушення.
Вона інстинктом жінки відчула свою перевагу в сю хвилю. І мала навіть ясний план ще одного вимушення. Вже дійсного вимушення — а то для себе, не для мошеї. Але трохи боялася зачати, а ще більше — не знала, як зачати.
Він налив собі ще одну чашу сорбету. Пив помалу, любуючись думкою про те, що ся дивна жінка, очевидно, ще чогось захоче. Її мовчанка дразнила й напружувала його. Не видержав і сказав:
— Ну, скажи вже раз те, про що думаєш. Я сьогодня готов програвати...
— А звідки ти знаєш, що я ще чогось хочу?
— І знаю навіть, що чогось незвичайного. Бо ти зі звичайними справами не надумуєшся так довго, от як напримір зі смертю Агмеда-паші.
Ще подумала й запитала:
— Чи тобі було прикро, що я зробила таку дивовижу?
— Ні. Було щось надзвичайне. Ніяка інша з моїх жінок не відважилася б на таке. І се мені навіть сподобалося, що ти така відважна.
Подякувала йому усміхом і сказала:
— А що ти зробив би, якби я зробила ще більшу дивовижу?
— Тут, у палаті?
— Так.
— Прилюдно?
— Так.
— Яку дивовижу?
— Довго триваючу.
— Цікаво! Як же довго?
— Ціле життя.
— Довго. Але я не розумію!
Мовчала й надумувалася.
Був уже переконаний, що заноситься дійсно на поважнішу дивовижу, коли вона аж так довго надумується. Ждав. Вона повіяла віяльцем і запитала:
— Чи ти міг би наближитися до жінки, про яку знав би, що вона недавно могла бути в руках іншого мужчини? Видивився на неї і відповів коротко:
— Ні.
— А що ти відповів би, якби я так само сказала тобі:
"Ні"!..
Коли вимовила те слівце "ні", здавалося їй, що впливає на другий, ще більше небезпечний дніпровий поріг.
Її відповідь була для нього зовсім несподівана. Скорше сподівався почути ганьбу від Пророка з неба, як таке. Був ображений, мов нечуваним замахом на свої права.
В першій хвилі хотів їй відповісти, що вона належить до нього, як кожда жінка в сій палаті, і що вона була ще недавно невольницею! "Але невольниця не здобудеться на те, щоб висмикнути з рук султана кришталь судейської влади,— подумав.— І не відважиться навіть на спробу таких змагань, як ся!.." Пригадав собі, що від часу вінчання з нею не був ще ні разу у іншої жінки.
Вибирав у душі між усіми і нею. Волів її. Думав, як над шуткою. Але по її обличчю бачив, що се для неї зовсім поважна справа. Ї запитав:
— А що ти зробила б, якби я відмовив?
Те, що він ужив слова "зробила б", а не "сказала б", застановило її. Зрозуміла, що тепер рішається її становище на цілу будучність, на ціле життя та що від сеї хвилі вплив її буде або безнастанно рости, аж до невідомої висоти, або безнастанно меншати, аж упаде до ряду тих жінок-невольниць, що служать до розкоші й забави — роки не зів'януть.
Все, що винесла з дому, піднялося в ній на саму думку про такий упадок. Але не хотіла в такій рішаючій хвилі нічим подразнити мужа. І лагідним словом відповіла:
— Я скажу тобі се аж тоді, коли ти відмовиш.
— І виконаєш се?
Голос її задрожав, але миттю набрав звуку. Відповіла твердо, заглянувши йому в очі:
— Виконаю!
Надумався.
Пригадав собі європейських монархів, що жили без гаремів. Пригадав собі й життя Пророка Магомета, котрий довго жив з одною жінкою, Хадіжою, що була старша від нього. А ся була така молода! Якесь внутрішнє почуття справедливості пробудилося в нім, мов ключ цілющої води, що добувається зі скелі. Примкнув очі від натовпу думок і сказав:
— І я виконаю те, чого ти домагаєшся.
Була дуже задоволена. Але не показала того в такій мірі, як могла. Може, із-за страху, що переведення тої надзвичайної постанови султана награфить на ріжні перешкоди... Задумалася.
Сулейман взяв її за руку і промовив: