Гасай несміливо зауважив, що його Гасани навряд чи захочуть зміняти свій. звичний яничарський одяг на будь-який інший. Роксолана не вловила його сумніву, вхопилася за інше:
— Ти сказав: "Гасани". Що це має означати?
— Я взяв собі в помічники тільки тих, хто, як і я, має ім'я Гасан.
Він перелічив їй своїх Гасанів з їхніми прізвиськами.
— Чи є в тебе серед яничарів вірні люди, що носять імення Ібрагім? — жваво спитала Роксолана.
— Є з різними іменами, але я вибрав...
— Відповідай про те, про що я тебе питаю.
— Так, ваша величність, є кілька Ібрагімів. Ібрагім Дейюс, Ібрагім Каллаш, Ібрагім Ільгат, Ібрагім Яйга. Роксолана засміялася, заляскала в долоні.
— Візьми їх усіх до себе! Візьми негайно всіх!
— Ваша величність, вони добрі яничари, вірні товариші в бою і в небезпеці, але в щоденному житті кожен відповідає тому прізвиську, яке йому дане. Дейюс справді негідник, Каллаш —пияк, Ільгат — нечестивець, а Яйга — базіка.
— Ти маєш людей, позбавлених вад?
— Байта величність, чи ж мені судити про людей?
— Коли питають — відповідай.
— Язик мій німіє, уста завмирають, чи ж я смію? Я в султанському палаці перед найяснішою султаншею...
— Про султана ми не говоримо, можеш не говорити й про мене (сама знаю себе досить), а про всіх інших. Бачив ти людей, позбавлених вад?
— Не доводилося. Життя ж таке страшне.
— То що ж заважає тобі взяти всіх цих Ібрагімів? Гасан схилився в поклоні.
— Як буде звелено, ваша величність.
— Тепер іди, а я подбаю про ваш одяг і про все належне. Знов мала просити в султана: і нових яничарів, і нового одягу
для всіх, і польського посла для себе на час, може, й невизначений.
Сулейман був вражений чуттям Хуррем.
— Ти хочеш затримати королівського посла, не пускати його мені на очі?
— Так. Я прошу його для себе.
— Ти знаєш про мої наміри йти на угорського короля?
— Про не знають усі підмітальники стамбульських базарів.
— Ллє коли я не прийматиму посла, усі подумають, що я хочу вдарити не на Угорщину, а на Польщу! І тоді розгубляться навіть підмітальники стамбульських базарів.
— Цілком можливо.
— І це підказали мені не мої візири, а саме ти, моя Хуррем, моя Хасекі.
— Я не думала про це. Мені йшлося про інше... Але султан уже не слухав її. Безмірно був радий, що Хасекі стає його мудрою помічницею і в справах державних. Якби мав перед ким похвалитися, негайно б зробив це, але єдиний чоловік, перед яким, розкривав свою душу,— Ібрагім,— був ще далеко від Стамбула, валіде від такої новини не зрадіє, а сповниться ще більшою ненавистю до молодої султанші, доводилося радіти самому без свідків, маючи єдину втіху в тому, щоб зробити радість і для Хуррем.
— Коли ти скажеш, ми приймемо посла від польського короля удвох,— сказав султан із не властивою для нього розчуленістю.— Ти сядеш зі мною на Золотий трон Османів, будеш першою жінкою, яка доторкнулася до цього всемогутнього золота.
— І останньою? — засміялася Хуррем.
— А хіба може бути інакше?
Вона поцілувала його вперті вилиці, безжальні османські вилиці, що підпирали жадібні очі, які загребуще зиркали на весь світ.
А в самої перед очима стояв батьківський дім, осяяний осіннім золотавим сонцем, весь у золоті листя, у золотій тузі. І стану всемогутньою у світі, і ляже тінь від мене золота... Боже праведний, віддала б усе золото світу за те, щоб опинитися в батьківському домі, сидіти біля вікна, дивитися на Львівську дорогу, на далекий ліс над річкою, на небо й ні про що не думати. Ладна була б навіть перенести той дім, складений із колод медвяної барви, сюди, хоч і за мури гарему, цього проклятого місця, де тужили тисячі жінок, для яких батьківщина лишалася десь у далеких безвістях, але не була тут і ніколи не могла стати. А їй закортіло перенести сюди бодай щось рогатинське, бодай скіпочку — і вже б стала щасливішою. Примхи? Дурість? Та вже не могла без цього. Дивно, як могла жити досі. Як жили всі султанші? Всі оті Олівери, Мари, Пурбани, без яких Османи не могли й дихнути?
Лихоманкові, божевільні думки. Вона всміхалася їм розгублено й трохи налякано, а султан думав, що Хуррем усміхається до нього, і готовий був за ту м'яку, майже дитячу усмішку віддати їй півцарства, а то й усе царство. Бо тільки вона єдина вміла рятувати його від самотності, цієї страшної і нестерпної кари, яку насилає небо на чоловіка, даруючи йому найвищу владу.
А тим часом Гасан, нехтуючи велінням султанші, не чекаючи, поки буде споряджено для нього небачене своєю пишністю вбрання, як був, у яничарському своєму обладунку, пробрався до польського посла.
Для житла приділено було послові величезний караван-сарай на Константиновому базарі. Гасан добре знав цю споруду, бо не раз, коли ще був яничаром, сторожував тут коло воріт разом з чаушами. Величезний чотирикутник, зовні обличкований грубими кам'яними блоками, ізсередини пиляним туфом. У зовнішніх стінах тулилися у кам'яних гніздах ремісники і золотники, за воротами диміли дві великі кухні, в нижніх склепінчастих приміщеннях стояли коні, а вздовж другого поверху тягнувся коридор, позад якого були невеличкі кам'яні келійки, в кожній два віконця — одне на вулицю, друге в коридор. Посеред тісного двору був колодязь з непитною водою, стайня не мала ні ясел, ні простих решіток для сіна, повсюди панували запустіння, бруд. Величезна, як князівський палац завбільшки, споруда аж кишіла від скорпіонів, ящірок, мишви й пацючні, єдиною перевагою цього пристанища була його відокремленість від усього Стамбула, так що в чужинців складалося враження, ніби перебувають вони в якійсь маленькій незалежній державі, а деяким, докладаючи, щоправда, неабияких зусиль, вдавалося з часом навіть надати цьому похмурому притулку бодай деякої подібності до звичного домашнього житла.
Перед ворітьми караван-сарая стояла почесна сторожа з п'яти чаушів і чотирьох яничарів. Мали оберігати посольство від стамбульських нероб і супроводжувати посла або його людей, коли ті хотіли пройтися вулицями столиці.
Приворітні яничари знали Гасана, знали й те, що тепер він перейшов від простих пловоїдів до розманіженої палацової челяді, тож це дивно, що заступили йому і його людям дорогу — не так з наміром не впустити його до караван-сарая, як з бажання поговорити, повипитувати, як йому ведеться на султанських харчах та на м'яких пухових палацових постелях.