Роксолана

Сторінка 68 з 232

Загребельний Павло

І ніхто по знав, що Сулейман мав сповірницю у своїх державних справах, якій щоразу переповідав про сутички на дивані і про невдоволення серед яничарів, котрі не можуть вгамуватися після Родосу, бо для них перемога без здобичі гірша за поразку, і про свої клопоти з владою, яка що безмежніша, то безмежніша залежність від неї того, хто нею користується. Механізм влади ускладнюється і розбудовується навіть тоді, коли здається, ніби ти нічим цьому не сприяєш. Дві тисячі лавашів у самому тільки султанському палаці Топкапи. Сорок тисяч військ капу-кули — тридцять тисяч яничарської піхоти і десять тисяч: кінних спахіїв. Десятки головних писарів-перване і сотні писарів звичайних — мунші і язиджі, безліч дефтердарів тільки в самому Стамбулі, бо, крім чотирьох головних податків, треба ще збирати дев'яносто три податки й повинності. Існує навіть посада, реїс-ус-савахіль—наглядач держави, себто глава всіх улаків-донощиків. Повсюди потрібні мудрі люди. Для державі! не досить самих воїнів. Завойована земля тільки тоді дає користь, коли приносить прибуток. Узяти його можна тільки розумом. Де набрати стільки мудрих людей?

— Ваш розум, ваша величність, облягає землю, як хмара із золотим дощем поля і сади,— зазирала йому в суворі очі Хуррем. Маленька її голівка гнулася на довгій шиї під тягарем червоних кіс. У прорізах просторого шовкового халата рожевіли панчохи з золотою каймою, загадково світилися аметистові застібки на червоних підв'язках. Шовки, парча, венеціанські флакони, індійські дрібнички, круглі різнобарвні подушки, білі дивани, білі .Й; шкіри, прянощі, вмерлий дух квітів, повітря, мов у теплиці, —Ж дияволи ховаються в кожному щілині, в кожному завитку літер таріхів [48], виписаних на склі. Вузька біла рука, мовби захищаючись, пустотливо наставлена на Сулеимана, молоде прекрасно тіло вигнуте рухом змії, що помітила небезпеку.

— Ваша величність, вашою мудрістю повинна вдовольнитися уся держава!

— А відданість? Коли голяр голить голову султана, його стережуть два капіджії з оголеними шаблями. Капіджіїв стережуть чотири вірних дільсізи. За дільсізами стежать шістнадцять ще вірніших акинджіїв. Де кінець підозрам? Кому вірити? Те саме на султанській кухні. Те саме в гаремі. В цілій державі. Від Белграда незмога знайти заміну старому Мехмеду-паші. Кого ставити?

— Поставте вашого улюбленця, ваша величність.

— Ібрагіма?

— Він найвідданіший.

— Звідки вам відомо, моя Хасекі?

— Деякі речі відкриваються жінкам самі по собі. Окрім того, хіба я не жона великого повелителя? Я повинна дещо знати в цій державі. Погляньте на ті хутра, мій повелителю. Це соболі. Погляньте, вони ніби й не вбиті, ніби живі, дихають морозами, волею, лісовим духом, у кожній ворсинці тріпоче життя. Це дарунок московського посла.

— Знаю.

— А чи знаєте, що перш ніж вклонитися вашій величності дарами великого московського князя і піднести вашій рабині ці рідкісні хутра, посол мав роздавати дарунки чаушам, які привітали його з прибуттям; слугам, які принесли для нього від вашої величності й великого візира харчі; прибрамним і слугам великого візира; охоронцям, посланцям, стайничим; усім драгоманам — Юпус-бею, Махмуд-бею, Мурад-бею, Мехмед-бею.

— Так велить звичай.

—— Коли занадто багато звичаїв, тоді виникають зловживання.

— Послів треба стримувати. Шах кизилбашів прислав до нас посла, якого супроводжує п'ятсот вершників. Ціле військо! Я впустив його до Стамбула лише з двома десятками слуг, а інших лишив на тому березі Богазічі. Досить з нас власної величі.

— Для вашої величі потрібні найвідданіші, мій повелителю.

— Ібрагім еджнемі. Він не османець. Грек.

— Як ви ставитесь до великого Джеляледдіна Румі, світлий повелителю?

— Це був улюблений поет Мехмеда Фатіха і султана Селіма.

— Я насмілююся відвідувати книгозбірні Фатіха і вашу, мій повелителю. І хоч ще не вмію як слід розбирати дорогоцінні письмена, але дещо вже розумію. Якось я прочитала таке. Одного разу шейх Салахеддін найняв для возведення садової стіни майстрів-турків. Румі сказав, що тут потрібні майстри-греки. Турків треба кликати для руйнування.

— Гіркі слова Румі не можна застосовувати до всіх османців.

— Так само й до всіх греків, ваша величність. Але гідності Ібрагіма вам відомі найліпше. Може, про таких і мовив великий поет.

Несподіване заступництво Хуррем за Ібрагіма наштовхнуло Сулеймана на думку порадитися з валіде. Щоб виявити матері особливу честь, султан відвідав її у власнім її покої, де все було йому знайоме: білі килими, низенькі столики, сури корану, виписані золотом на кольорових шибках, курильниці й світильники. Коран на коштовній підставці, мармуровий водограй. Коло водограю, недбало кинута на підлогу, лежала велика біла шкура незнаного звіра.

— Що це? — поспитав султан.

— Дарунок руського посла. Білий ведмідь.

— Хіба є білі ведмеді?

— Вони живуть між льодів. Це рідкісний звір. Він безцінний.

— Посли щедро наповнюють покої мого гарему. А хто наповнить мою скарбницю?

— Не можу бути вашою порадницею, мій державний сину,— подаючи йому чашу з шербетом, мовила валіде,— ви ж знаєте, що жінки вміють тільки розтринькувати гроші, а не збирати їх. Ваша Хуррем це показує щодня.

— Ви не любите Хасекі. Це наповнює мені серце болем.

— Я любила жону ваших перших дітей. Хасекі я вимушена поважати, бо ви назвали її баш-кадуною.

Вони довго сиділи й мовчали, як вороги. Змагалися у мовчанні, і ніхто не хотів поступатися. Але султан прийшов за порадою, до того ж був сином цієї владної жінки.

— Ваша величність,— ледь схилив він свій високий тюрбан перед валіде,— кого б ви назвали з моїх близьких найвідданішим?

Вона довго не відповідала, тішачись бодай короткочасною залежністю, в яку султан добровільно потрапив до неї. А може, ждала, що Сулейман не витримав і повторить своє запитання. Однак той теж був сином своєї матері і, раз піддавшись, більше не мав наміру цього робити. Нарешті темні уста розтулилися, і з них злетіло одне-едине слово:

— Ібрагім.

Не змовляючись (бо як могли змовитися ці дві жінки!), валіде й Хуррем назвали того самого чоловіка, про якого вже стільки часу вперто думав Сулейман.