Роксолана

Сторінка 54 з 232

Загребельний Павло

Малу Настасю продавали в Кафі на невільницькому ринку голою. Так і почувалася після того — обідраною з усього людського. Не везла з собою за море ні дому, ні землі, ні неба, ні трав, ні квітів. Навіть Чортової гори рогатинської не прихопила. Покинута богом і людьми — кропива край дороги, будяк з гострими колючками, ніжний звір з отруйними пазурами — опинилася серед таких самих, як і вона, вирваних з ріднизни, відірваних від походження, кинутих у клітку,— ніяких надій, ніяких зв'язків, ніякої міри для них, а людина ж вимірюється не лише власною суттю, а й оточенням, усім набутком часу, місця, походження. Від минулого не зосталося навіть її власного імені. Тільки в снах поставали перед нею рогатинське узвишшя, вітцева церква, і рідний дім за вільшаником, і матуся на порозі, і золоті хмари над нею, і ридання, ридання...

Суворості й насупленості світу, в який потрапила, нічим не могла подолати, крім удаваних (але ж і природних для неї!) веселощів, за якими так зручно було сховати свою розгубленість і збентеження. Чи хто б повірив, що порятується вона сміхом і піснею, що видобудеться з пониження, з рабства, власне, з небуття? Рід людський прекрасний. Вона доведе це навіть ворогам. Хай спізнають це чудо і хай здригнуться їхні серця від подиву й захвату нею.

Безмірне горе і безнадія одних ламають назавжди, для інших несподівано стають шляхом до вершин духу. Коли переконалася Хуррем, що люди і бог відцуралися від неї, що світ покинув її напризволяще і вона віддана лише власним силам, несподівано для неї самої відкрилася у ній така невпинна текучість духу, такі незнані можливості розуму, що навіть злякалася. Може, так само лякала вона своїх гаремних сторожів і саму валіде, зате султана здивувала й зачудувала аж так, що не міг уже відірватися від споглядання цієї дивовижної дівчини, в якій вміщувалося стільки несподіванок, стільки щедрих знань, що, здавалося б, їх нездатна була витримати людська природа!

Ті два місяці гнилої зими, два місяці їхньої нерозлучності Хуррем була ще й ученицею султановою. З ненастирливою терплячістю Сулейман відвертав Хуррем від грубих пісеньок, обережно вводячи її у храм справжньої високої поезії, де панував витончений дух, де від простацького каба тюркче лишалося хіба що допоміжне дієслово, а натомість панували слова перські й арабські, де цілі строфи газелей можна було водночас, знаючи прихований поетичний ключ, читати навперемін то по-перськи, то по-арабськи, то й по-турепьки. Він читав їй газелі Ахмеда Паші, їси Неджаті, славетну "Мюреббу" їси Месіхі, і вона вмить схоплювала не тільки суть, але й високі тонкощі поезії, пам'ять у неї була чіпка, як гліцинія, Хуррем могла повторювати цілі газелі слідом за Сулейманом, а то несподівано через кілька днів, коли він уже й забув, що читав їй, згадувала з Ахмеда Паші:

"Прийди, але не втрапляй до шатра суперника, бо ти ж знаєш, що там, де собака,— ангел не пройде, о друже..."

Або ж мило переінакшувала вірш Джеляледдіна Румі: "Коли вже й згадую про когось, то згадую лише тебе. Коли вже розтуляю уста, то лиш для того, щоб розповісти про тебе. Коли мені добре, причиною лише ти. Коли мені закортіло злукавити, то що вдієш — цього навчив мене ти".

Мала гяурка, що вперто не скидала свого золотого хрестика з шиї (султанові була приємна ця упертість), наважилася навіть розпочати богословську суперечку з своїм повелителем.

— Ваша величність насолоджує мій слух прекрасними поезіями,— грайливо випинаючи губки, говорила вона,— і ще ваша величність розповідає рабі своїй, які великодушні були султани до поетів, навіть найлегковажніших з них милуючи і щедро осипаючи їх нагородами. І за що ж — за слова, тільки за слова. А тим часом сам пророк ненавидів поетів, про що сказано в корані: "Вони вивергують підслухане, але більшість з них — брехуни. Такі поети — за ними йдуть заблукані. Хіба ти не бачиш, що вони по всіх долинах бродять і що вони говорять те, чого не роблять". Як це узгодити і чи можна взагалі узгодити?

— Ох, мала гуярко,—поблажливо зітхав султан, гладячи її щоку,— ще ти не знаєш хадіса [44] , який передає слова пророка:

"Чому б тим, хто захищає аллахового посланника із зброєю у руках, не захищати його також і своїм словом?" Пророк давав веління своїм ансарам [45] убивати поета, який висміюватиме його вчення, але милостиво ставився до тих, хто прославляв його, і навіть до тих, хто писав образливі слова, а тоді покаявся. Така історія поета Каба ібн Зухайра, який заслуговував смерті за свій злий вірш проти пророка і був навіть поранений у сутичці з правовірними, але згодом світло ісламу пролилося і на нього. Він склав велику поему па честь пророка, з'явився на ранкову молитву в медінську мечеть і там став читати перед посланником свій твір, і, коли дійшов до слів "посланник — це яріючий меч з індійської сталі, оголений самим аллахом", розчулений Мухаммед накинув на плечі поета власний плащ, після чого ця поема так і називається "Аль-Бурда" — "Плащ". І в цій поемі є слова, що написані мовби про тебе, Хуррем. Ось вони: "Коли вона всміхається, показуються її вологі від слини передні зубки, ніби вони — джерело солодкого вина, до якого приємно припасти двічі, вина, змішаного з холодною чистою водою, взятою з визміїного по долині потока, над яким линуть північні вітри". Я скажу тобі:

"О моя господине, ти змучила мене!"

Вона відповіла: "О боже! Муч тоді й ти мене!"

Через два місяці Хуррем несміливо сказала султанові, що вона—в надії. Розчуленість його була така безмежна, що він несподівано навіть для самого себе став читати їй напівзабуті вірші давніх суфійських поетів Джеляледдіна Румі і Юнуса Емре, і вся ніч у них минула в зойках розкоші, в радості, у притишеному звучанні таємничих слів про злиття людських душ між собою і з вищою сутністю.

В щасливу мить ми сиділи з тобою — ти і я, Дві форми й два лиця — з душею одною, — ти і я. Дерев напівтінь і співи птахів дарували безсмертя нам обом Тоді, як у сад ми спускались безмовний, — ти і я, Восходять на небі зорі, щоб нас оглядати, З'явимось ми їм прекрасним місяцем — ти і я. Нас двох уже немає,в екстазі в цю мить ми злилися. Юрбі забобонній і злій ненависні — ти і я.