Роксолана

Сторінка 52 з 232

Загребельний Павло

Султан ставав знову султаном. Скликав диван, радився з візирами, двічі на тиждень, сповнюючи неминучий ритуал, показувався придворним і послам, щоп'ятниці молився в Айя-Софії, вряди-годи їздив на Ок-Мейдан метати стріли, приглядався до нових будувань у Стамбулі, обдаровував вельмож золототканими кафтанами й землями, карав і милував і знов і знов вертався до своєї Хуррем, без якої не міг і дихати, вертався у ночі її голосу, її пісень, її сміху і її тіла, якого ще не знав світ. Щоразу нове, незбагненне, нез'ясовне, страшне в своїй привабливості й невичерпності, це тіло обезвладнювало султана, у ньому все здригалося від самого лиш доторку до Хуррем, і він з жахом думав про те, що вранці треба залишати цю дівчину-жінку заради жінки іншої — держави, владної і немилосердної, а тим часом це біле дівча буде віддане на підглядіти, обмови й намови безжального, заздрісного гарему. Йому перед очима стояло щоразу те саме: валіде з владчими устами, злі султанські сестри, хижа Махідевран, зледащілі одаліски, товсті підступні євнухи, мовчазний кизляр-ага, безнадійно розполовинений між султаном і його матір'ю, а серед усього цього — вона, Хуррем, з хлоп'ячою постаттю, в якій нічого начебто жіночого, тільки пишне волосся і тугі півкулі грудей, так широко розставлені, що між ними могла б лягти султанова голова.

Валіде теж бачила ті груди і теж знала, що між ними може влягтися голова її царственого сина, і лякалася цього, бо вже переконалася, що рабиня з України найнебезпечніша суперниця не тільки всім одаліскам, не тільки дурній Махідевран з пещеним, солодким, як халва, тілом, а навіть їй — недосяжній у її величі й владі повелительці гарему і свого єдиного сина. Коли султан, повернувшись з великого походу, смутний і похмурий, кинувся у розпусту, щоб розігнати тугу, валіде раділа цьому темному спалаху чоловічності в Сулеймані. Коли захопився малою українкою-роксоланкою, повелителька гарему навіть потай сприяла цьому захопленню, сподіваючись, може, й на поповнення парості Османів, бо ж діти від Махідевран виявилися нетривкими, і ще й не знати, чи довго житиме єдиний тепер її син і спадкоємець трону Мустафа. Та й не можна було ставити під загрозу всемогутній рід Османів, маючи лиш одного спадкоємця, — знала це валіде з власного гіркого досвіду, коли двадцять шість років не мала спокійної хвилини, оберігаючи життя свого сина, якому батько його не зумів, не зміг і не схотів дати жодного брата. Валіде вірила в дух і силу степів, на краю яких сама народилася, готова була вітати народження сина цією роксоланкою, ладна була б поставити її па місце кума-хатун, себто другої жони султанової, але ніколи не на місце першої, баш-кадуни, не на місце Махідевран. Бо Махідевран — це тільки тіло, тупе й дурне, яке легко попхати будь-куди, а Хуррем — це розум, невпокорений, свавільний, як оті безмежні степи, з якими вже он скільки віків безнадійно б'ється войовничий народ самої Хафси. Ще коли нічого не заповідалося, коли Хуррем була безмежно далека від царственої уваги Сулеймана, валіде, підсвідомо відчуваючи загрозу, яка ховалася у маленькій українці, непомітно, але вперто керувала її вихованням. За звичаєм, встановленим спервовіку, гаремниць на цілий день збивали до гурту, щоб мати їх усіх на оці, не дати сховатися думкою і настроєм, не дозволити нікому такої пожаданої самотності, бо в самотині можна й надумати щось гріховне, а то й лихе, а так — пустоголовість, зледащіння, вихваляння і змагання хіба що тілесними принадами і водночас ревниве допильновування, взаємне стеження, яке живиться з невичерпних джерел заздрості, цього найстрашнішого з людських пороків. Хуррем, мовби й підкоряючись заведеному звичаю, охоче виспівуючи й висміюючись у гурті одалісок, водночас норовила відірватися від гурту, коли він набридав їй своєю пустоголовістю, відвойовувала для себе кожну вільну хвилинку, витрачаючи її на збагачення свого розуму. Інші об'їдалися, спали, думали про коштовності, про одяг і прикраси, мерщій хапалися за кожен новий спосіб зробити ще принадливішим своє тіло, а ця, з майже хлоп'ячим тілом, з диким духом степів у своєму химерно-золотому волоссі, дбала лише про свій розум, розбудовувала його, як міст, по якому можна перейти найширшу ріку, як мечеть, де можна мовити найсокровенніші слова, як небесне склепіння, під яким голос розлунюється аж до слуху самого аллаха. Для гарему така рабиня була небезпечна. Тому валіде приставила до Хуррем стару мудру туркеню, яка могла навчити маленьку українку простих знань, грубих пісень, усього того, що лунало на підлому каба тюркче [43], такому далекому, коли й не ворожому для султана Сулеймана, вихованого на вишуканій перській поезії, на арабському мудрослівї. Валіде наперед здогадувалася, як різонуть оті простонародні пісеньки, передані Хуррем доброю уста-хатун, витончений слух повелителя, що з дитинства писав наслідування-назіре на блискучі касиди й газелі Ахмеда Паші, великого поета, який зумів бути улюбленцем двох могутніх султанів: Мехмеда Фатіха і Баязида Справедливого.

І всі її хитрощі звелися нінащо. Мала роксоланка зачарувала султана не знати й чим. Одна ніч, навіть десять ночей з султаном — у цьому ще нічого не було загрозливого, всі ждали кінця, валіде вірила, що Сулейманові, зрештою, набридне мала рабиня в її пісеньками, ще непохитно вірила валіде, що пісна плоть невмілої у любощах українки не дасть розкоші султанові і тол неминуче повернеться до своєї солодкої Махідевран або до буйнотілих одалісок. Вичерпується і найглибший колодязь. Хіба не вичерпалося її власне тіло аж так, що султан Селім назавжди відцурався від неї, щойно подарувала вона йому сина і доньку?

Так розмірковувала мудра валіде, спокійно спостерігаючи тимчасове захоплення свого сина малою українкою. Та мудрості її завдано було удару страшного й непередбачуваного. Спокій розвіявся, як дим від степового багаття, її великий син, з його тонкою душею, з неперевершеною мудрістю, з непохитною волею, був зламаний, мов тонка очеретина бурею, переможений підступністю, що перевищує будь-яку мудрість, кинутий у пониження брудної пристрасті, яка не щадить у чоловікові ні вишуканості, ні блиску, ні звичайної порядності. Мала Хуррем вивищувалася над гаремом, над валіде, над самим султаном, над цілою імперією, І ніхто цього ще не розумів, окрім мудрої валіде, ніхто не міг зарадити, розкрити очі султанові, вказати на загрозу й порадити, як порятуватися.