"Боснійський санджакбег Ях'я-пашич, проходячи по угорській землі з шістьма тисячами війська, взяв три міста. Два з них узято з боями. Всіх невірних посічено. Були грабунки".
"Мустафа-паша повернувся з грабувань. Привів багато рабів".
"Од Ях'я-пашича прибув чоловік. Приніс п'ять голів і привів закованих у залізо шість невірних. На дивані їх посічено".
"Навалився Ях'я-пашич на одне місто. Багато невірних посік, 70 чи 80 невірних послано султану. На дивані всі посічені. Шестеро кинуто слону, і він розшматував їх".
Сулейман спокійно споглядав ті жорстокості, так ніби вважав, що в покараннях потрібна не тільки суворість, а й винахідливість, сказати б, витонченість. Не помічав, що жорстокість ще винахідливіша за мудрість. На жаль, тільки в злочинах і карах.
В останній день липня Сулейман уперше дивився на Белград із земунського берега. В Земуні кинуто диким звірам братів Михайла й Марка Скобличів, які боронили місто від Хусрев-бега. Чи й це видовище втішало султанські очі?
На березі Дунаю навпроти Белграда знов поставлено великий зелений курінь для султана. Він приїздив туди щодня, проводив короткий диван, віддавав накази і цілими днями з-під свого зеленого прихистку мовчки розглядав неприступний слов'янський город на високім березі ріки. Криваво-червоний од пожеж, піднятий під саме небо, Белград нагадував оту порфірову колону, яку звалив Сулейман у Стамбулі. Звалити все, звалити, кинути під ноги, погнобити й пригнобити, інакше погноблений будеш сам.
Вісімдесят сім тисяч воїнів оточили Белград і безперервно били в його мури з гармат, поставлених в одинадцяти місцях. Ніхто не міг допомогти приреченому місту, Лайош, король угрів і чехів, якому належало місто на Дунаї, не мав сили, щоб виступити проти грізного султана.
Імператор Карл був заклопотаний боротьбою з німецьким монахом Лютером і французьким королем Франціском, який напав на Італію. Австрійський герцог Фердінанд не мав чим обороняти навіть власну землю. Папа римський Лев не знав, як покінчити з єрессю, що розколола його церкву. Венеціанці не хотіли сваритися з султаном.
Так якась півтисяча захисників Белграда, відрізана від усього світу, полишена всім світом, мала боронитися від всемогутньої сили султанської. Із савського берега нападав з військами великий візир Пірі Мехмед-паша, з дунайського навалювався другий візир Мустафа-паша, з яким були всі стамбульські яничари. Почався рамазан, велике свято мусульманське, і військо ще з більшою ревністю кинулося на неприступну фортецю. Султан звелів будувати біля самого Белграда наплавний міст через Саву. Знову пішов дощ. "І пролили ми на них дощ; лихий дощ тих, кого вмовляли!"
На дивані вирішено було: зранку четвертого дня рамазана — перший приступ. Оборонці запалили нижню частину міста й перебігли у верхню фортецю. Через тиждень скочила з мурів фортеці жінка. Приведена до Пірі Мехмеда сказала, що в фортеці вже немає ні харчів, ні військових припасів. У п'ятницю наступного дня Сулейман підійшов під стіни, звелів поставити собі затінок, спочивав там якийсь час, тоді наказав іти на приступ. Хмари військ посунули під мури фортеці. Вона конала. Замовкла навіть башта серба Утешеновича, вогонь з якої був найспустошливіший усі ці дні. Над мурами вивішено білий прапор. Султан звелів припинити вогонь. Оборонці попросили десять днів, щоб підготувати місто до здачі, самі тим часом мерщій залатували пробоїни в мурах. Знову загриміли гармати.
Впіймано переодягненого яничаром посланця до угорського короля за поміччю, поставлено перед султанським диваном, набито на палю.
Від останнього приступу вже не було рятунку. 26 рамазана 927 року хиджри (або 29 серпня 1521) султанські муедзини вперше проспівали з белградських висот азан [34]. "Пірі-паша з дефтердаром увійшли в башту, щоб заволодіти скарбницею. Одразу після них з'явився загін Хусрев-бега, смедеревського санджакбега. Музика грала. На високім дивані тричі бито в барабан, яким оголошуються радісні вісті. Яничарський жовто-червоний прапор піднято над городом. На честь цієї події грала музика. Настала благословенна ніч Лейле-і-кадр, найсвятіша для мусульман, бо в цю ніч Мухаммеду прийшло перше боже явлення".
Сто п'ятдесят угорців, які разом з сербами боронили Белград, Сулейман відпустив, щоб пливли Дунаєм до свого короля і розповіли йому про султанську силу. Двох полонених — Блажа і Моргая — поставлено перед Ібрагімом, який був тепер султановими очима, вухами і устами, був волею султановою і його караючою десницею, усі це знали, окрім полонених, а коли знали й вони, то однаково вже нічим не могли собі зарадити, бо переможений може тільки ждати. Чого? Милості чи смерті?
Мабуть, вони вже вгадували свою смерть, тому дивилися на Ібрагіма з понурою байдужістю, він не розкошував од необмеженої влади над цими двома безстрашними чоловіками, які вже довели своїми діями, що не боялися смерті, але які мають злякатися тої смерті, яку він їм вигадає, злякатися і вжахнутися, та для жаху теж потрібен відповідний час, і він, Ібрагім, хотів надати цим упертим дурням той час, для того й звелів поставити Їх перед собою. Це були дивні люди. Якби хотів знайти таких двох неоднакових людей серед тисяч і тисяч, то, мабуть, ніколи б не знайшов,— так різнилися вони зовні між собою. Блаж — високий, білявий, голубоокий, тонкий і гнучкий, мов юнак, з красивими тонкими вусами, із золотистою засмагою на обличчі, весь у голубому, із золотими позументами на одязі — стояв, гордо відставивши ногу, опираючись правою рукою на руків'я уявної шаблі (зброю в них, ясна річ, відібрано), дивився поверх Ібрагімової голови кудись у далеку далеч, бачив там тільки те, що приступне було його оку, може, оглядав з висоти своєї смертної найдальше і найдивніше з історії свого вільного народу: чорноморські степи, трави, табуни коней, прекрасних вершників, вогнища під зорями, ластівок у небі, широкий Дніпро, Карпати, сонце над придунайською рівниною.
Моргай — невисокий, чорний, як кипчак, стояв глевтякувате, невміло, розкарячивши звиклі охоплювати кінські боки ноги, пронизував блідолицього султанського сіпехсалара [35] гострим, як у юрюка [36], поглядом, зневажливо кривив губи під чорною підковою 'вусів, так, ніби хотів сказати Ібрагімові: не ти мене, а я тебе мав би судити, бо в мені кров так само несамовита, як у цих родичів моїх далеких предків-куманів, а ти тільки ідололиций зрадник, та й годі.