Роксолана

Сторінка 222 з 232

Загребельний Павло

— Щоб шарпати Україну,— зауважив Гасан.

— А ось ми їх шарпнемо аж ну! — ляснув його по плечу дяк. За зиму наготували з сотню стругів. Дерево було сире, Гасан не вірив, що ці посудини триматимуться на воді, але набивалося в струги по двадцять і по тридцять воїнів, і вони пливли. Військо не викликало особливого захвату в колишнього яничара. Зброя: луки, списи, сокири та басалики, пищаль одна на десятьох, щоправда, вогненного припасу достатньо. Шаблі — тільки в дяка та в боярських дітей, у них же — стальні лати й кольчуги, а то все — стебновані ватяні кафтани, які чи й захистять від татарських стріл. Вражала Гасана нужденна їжа цих людей. Хоч і сам, скільки пам'ятав, жив упроголодь, бо яничари наїдалися лише під час грабувань захоплених городів, але все ж звик мати щодня жменю рису в казанку. Ці ж люди могли не їсти день і два і терпіли, не скаржилися, ще й виспівували своїх веселих пісень:

Ах ви, девки, девушки, Голубины гнездышки! Много вас посеяно, Да не много выросло...

Ловили рибу, били звіра, здобували де що могли здобути, іноді крали, іноді знаходили припаси на пасіках, розкиданих по берегах Псла; на той випадок, коли вже ніде нічого не змогли б улузати, кожен мав торбинку пшона й дрібку солі, щоб зварити собі такого-сякого "хльобова" і перебути тяжкі дні. У боярських дітей були з собою запаси солонини. В дяка до м'яса малася навіть приправа — цибуля й перець.

Гасана часто розпитували про Стамбул, про султана, про палаци й багатства, він розповідав, іноді обережно згадуючи й про свої зустрічі з султаншею, його слухали з захватом, і ніхто не вірив тому, що він розповідає. Надто неспівмірним було їхнє життя з тим далеким і недосяжним світом заморським.

Воїнам плачено по півтори дєньги щоденно, але ні купити ніде нічого не могли, ні навіть показати кому-небудь те своє нужденне срібло — хіба що один одному. Земля лежала принишкла, налякана ордою, люди порозбігалися, ховалися десь у кріпостях — у Києві, в Канові, в Черкасах, сюди спускалися хіба що на літні уходи, та й знов утікали на зиму до сховку.

Так і бачив Гасан, як утікають навіть ці найвідчайдушніші, зачувши страшну ходу орди, поперед якої летять хмари птаства, круки висять у тій стороні, звідки вона насувається, ночами тривожні згуки дрижать у повітрі, і земля струшується від страху.

Але тепер сила йшла на орду, і хоч невелика, але міцно зібрана в кулак, тверда, найнесподіваніше ж: ішла плавним походом, чого тут ще ніколи не чувано.

Сотня тяжар військових розтягнулася на таку відстань, що не охопиш і оком, дяк Матвій Іванович, прикладаючи долоні до рота, погукував на сусідній струг, щоб не відставали, перегук котився далі й далі, гримів весело й могутньо: "Гей-гей-ого-го-го!"

Так випливли в Дніпро, поминули Келебердянську забору, ріка розливалася могутня й безмежна, як небо, що далі пливли, то ширшали води, крутий правий берег знову раз і вдруге насунувся на ріку кам'яними замшілими скелями, а лівий стелився полого аж до обрію, зеленів молодими лозами і вербами, чорнів могутніми дубами, які ще не одяглися листям, хлюпостався у водах велетенської ріки розлоге, вільно, первозданне.

Вода в Дніпрі була холодна й солодка. Може, саме цю воду пив Гасан у забутім дитинстві? Хто ж то знає.

Закидали сіті, ловили велику рибу — осетрів, сомів, пудових сазанів. Тріпотіла між ними стерлядь, тяжко сплескувала білорибиця. Качок падало на воду стільки, що їх ловили руками. Сторожкі гуси не підпускали до себе людей, їх діставали стрілами.

Пливли повільно, часто зупинялися, вибираючи не затоплені весняними водами острови, іноді приставали й до берега. Виставивши дозори, від'їдалися й відсипалися, щоб набратися сили, бо дорога була далека, небезпечна й тяжка.

Гасан сказав дякові Ржевському, що, здається, він має знати черкаського старосту князя Вишневецького, то чи не послати до нього людей, щоб дав він провідників по Дніпру і перевощиків на порогах. Але тут у дякові ожили підозри, він став випитувати в Гасана, звідки та як він знає того князя, і що то за чоловік, і чому конче треба їм зноситися з ним оце тепер. Гасан тільки рукою махнув.

— Ех, Матвію Івановичу, ти ж не в царському приказі, де треба морду надувати та напускати на себе неприступність! Ти чоловік з поля та з бою, мав би більше вірити людям, які хочуть добра цій землі. Звідки я знаю того князя Вишневецького? Живеш на світі, то й знаєш те чи се. Прибігав князь до Стамбула, хотів служити султанові. Ну, султана не застав, а султанша стріла його не вельми привітно. Потримали ми його в найпаскуднішому караван-сараї, погодував він бліх і не витерпів: побіг назад до свого короля. Чув я, що вициганив собі староство Черкаське.

— Коли то такий непевний чоловік, що бігає туди й сюди, то як же можемо покладатися на нього?

— Не на нього, а на козаків. Попросити, щоб дав козаків для супроводу. А сам князь — шкода й мови. Бігав і бігатиме ще. І навіть не від слабшого до дужчого, а до того, де побачить вигоду для себе. Ось почує, що царське військо пройшло вже й по Дніпру,— ще й до царя прибіжить.

Але дяк уперся на своєму:

— Царське веління було взяти для супроводу тебе, а більше нам не треба. Нащо тобі ці козаки? Маю своїх — путивльських. Теж козаки, вміють стріляти, воюють і пішо й кінно. Чого ж іще?

— Я проведу тебе, Матвію Івановичу, на бусурмана, коли ми його побачимо. Покажу, де, і як, і кому стати, щоб дошкулити найбільше, бо знаюся на їхніх військових звичаях і хитрощах. Але шляху туди знати не можу.

— Дніпро й приведе.

— Дніпро великий. Його треба знати. А я, вважай, уперше тут, як і ти, дяче.

— Сказав же: з Стамбула вибіг. Хіба не знав там доріг?

— Стамбул не Крим. Ти, коли б сидів тільки в Москві, знав би всі дороги на Сіверщині чи на Дону?

Та балачки ті не привели ні до чого. Ржевський твердо дотримувався царського веління: йти без розголосу, ні з ким не зноситися, за перекинчиком турецьким наглядати пильно, від себе не відпускати, зайвої довіри не виявляти.

Пливли далі й далі, ріка ширшала, могутнішала, наливалася весняними водами, вночі соловейки били в лозах своїми піснями, аж виляски йшли, сонце світило ясніше і ясніше, пригрівало дужче та дужче, гребці розстібали свої товсті кафтани, тоді й геть їх скидали, лишалися в самих сорочках, молоді, ясноволосі,— не воїни, а добрі мандрівники в цьому зеленому тихому краї.