І того серпневого дня, коли султан, переправившись з анатолійського берега Босфору, в пишноті й грюкоті барабанів проїхав крізь ворота Топкапу, коли ревнули йому назустріч з мурів Стамбула гармати, коли по обставлених з обох боків тісними шерегами звіролютих яничарів крутих вуличках піднявся на своєму чорному коні не до садів Топкапи, де він волів би знайти спочинок після виснажливого, найтривалішого свого походу, а до Софії, де був зустрінутий самою султаншею з сипом Баязидом і з вельможами, а тоді далі до Іподрому, де ждала його відкрита навсібіч золота альтана, встелена килимами,— ось цього серпневого дня й відбулося те, що мало або ж прославити Рустема-пашу на віки, або ж назавжди засипати порохом забуття.
Сулейман, якого після цього походу названо Мухтешем, себто Пишним, попри всю свою пишноту і своє могуття, не міг почуватися вільним, ступивши в свою столицю, навпаки,— став мовби полоненим Стамбула, рабом тих високих умовностей, задля яких жив, які невтомно вигадував протягом усього свого володарювання. Тому мав покірливо зсідати з коня і разом з султаншею в супроводі великого візира Ахмеда-паші і великого муфтія Абу-сууда, з синами Селімом і Баязидом пройти до золотої альтани, де його з Хасекі зустріли музиканти й слуги з золотими блюдами, повними плодів і солодощів, тоді як придворні поети, перекрикуючи один одного, читали привітальні касиди на честь падишаха і його переможного війська, а імами завивали в молитовному екстазі, прославляючи вершителя божої волі на землі, посланця справедливості й порядку.
Сулейман був старий і втомлений. Роксолана — змучена смертями синів своїх і страшним відчуттям повільного вмирання власного. Вони зустрілися ще коло Софії — він па султанськім коні, вона — в роззолоченій білій султанській кареті, і так поїхали поряд до Ат-Мейдану, до поставленої там Рустемом золотої альтани, мов двоє чужих байдужих людей, безмежно далеких одне одному, мало не ворожих. Сіли в альтані, серед золота, килимів, розкоші, сіли поряд, глянули одне одному в очі, і в очах їхніх не було жаги, вперше за їхнє спільне життя не було. У султана очі вилинялі і байдужі, в султанші — стражденно-мученицькі. Як прекрасно, що людині посланий дар любові, але чому він отруєний лжею? Душа Роксоланина, може, ще й була близька душі цього всемогутнього чоловіка, що сидів коло неї, але серце вже було далеко-далеко. Щоразу при поверненні його з походів при зустрічах вона цілувала йому руку від вдячності за все, що він зробив для неї, цілувала й тепер, легко схиляючись до закостенілого від старощів і маєстатичності Сулеймана, і зненацька відчула, що рука султанова холодна, як лід. Чи завжди були в нього такі холодні руки? Тоді чому ж вона не помічала? Може, це й не близький їй чоловік, не батько її синів, а найлютіший її ворог? Холоднорукий. Підвела очі на Сулеймана. Сидів непорушний і закам'янілий. В носі, у вухах пучки сивого волосся, посивілі брови, ніс загострився, мов османський меч. Меч справедливості й порядку. Невтомно йшов у походи проти християнського світу, проти болгар, сербів, угорців, молдаван, вважаючи, що має справу в людьми злочинними, з філософією нікчемною, з державністю підривною і мораллю мерзенною. Мірявся очистити світ деспотизмом. Тільки сильний вітер змітає все сміття. І не він перший. Колись так .само заповідали всезагальне очищення безстрашно молодий Іскандер, таємничо-похмурий Чінгісхан, кривавий Тімур, слідом за ними османські султани, імперагор Карл. Щоправда, Карл, вичерпаний тривалою боротьбою, поступився престолом своєму синові Філіппу, а сам пішов у монастир. Чи міг би так вчинити Сулейман?
Султан, мовби відчувши терзання Роксоланиної душі, зворухнувся, намагаючись виказати ласкавість до султанші, повторив слова із свого останнього листа до неї:
— Я цілую повітря довкола тебе, Хуррем!
Молодий поет Баки, пробившись крізь щільну стіну віршописців увінчаних і шанованих, викрикував вітальну касиду на честь Сулеймана:
Проміння сонячне з небес встелило світ шовками, Весну проголосивши, немов свого султана.
Сулейман, ніби змагаючись з пишнослів'ям Баки, промовляв до Роксолани:
— Нарешті з'єднаємося душею, думкою, уявою, волею, серцем, усім, що я покинув свого в тобі і взяв з собою твого, о моя єдина любов!..
Їй хотілося вигукнути: "Ваша любов? Поговоримо про неї. Я вмію любити, і я це довела. А ви?.." Але сказала інше:
— Ваш візир Рустем приготував вам зустріч, мій падишаху. Стамбул хоче показати своєму великому султанові все, що він робить, чим живе під вашою благословенною владою.
Султан не спитав, де Рустем, чому не вийшов його вітати, знов закляк у своїй золотій непорушності, вилиняло став дивитися на безконечні людські потоки, що обтікали зусібіч золоту альтану, зминаючи навіть султанських охоронців, наближаючись до падишаха на відстань небажану й загрозливу.
Рустема ніхто не бачив, ніхто не знав, де він, але в усьому відчувалася його рука, султанський зять невидимо спрямовував усі ці могутні потоки, які йшли десь уздовж акведука Валента, повз мечеті Шах-заде і Баязида, вулицею Яничарів і вулицею Дивану, проходили по Ат-Мейдану і зникали у вузьких спадистих вуличках, що вели до Золотого Рогу. Понад тисячу стамбульських цехів і гільдій ішли повз свого султана, намагаючись показати все, що вони вміють робити, прагнучи перевершити один одного вбранням, вигадкою, чисельністю, зухвалістю. Всі цехи й гільдії ішли пішки або ж їх везли на просторих платформах, де вони розташувалися із своїм знаряддям і з великим галасом виконували свою роботу. Теслі ставили дерев'яні будинки. Будівельники викладали кам'яні стіни. Дроворуби тягли цілі дерева. Пилярі пиляли їх. Малярі розводили вапно й вибілювали собі лиця. Майстри іграшок з Еюба показували тисячі цяцьок для дітей. У їхній процесії безліч бородатих чоловіків були одягнені то як діти, то як няньки. Бородаті діти плакали, вимагаючи іграшок, або ж забавлялися свищиками.
Грецькі кушніри утворили окрему процесію. Вони були одягнені в хутряні шапки, у ведмежі хутра й хутряні штани. Інші вкрилися шкурами левів, леопардів, вовків, мали на головах соболеві ковпаки. Деякі одяглися мов дикуни і мали жахливий; вигляд. Кожного дикуна, закованого в ланцюги, вело по шість-сім .чоловік. Інші зображали дивних істот, у яких замість рук були йоги і навпаки.