Роксолана

Сторінка 185 з 232

Загребельний Павло

Для Джихангіра без кінця влаштовувано учти, а що вина він не пив через слабість своєї натури, від солодощів його нудило, то Мустафа для зміцнення його природи велів готувати для молодого шах-заде кульки з товченого конопляного листя й меду, підставляв йому замість ласощів підсмажене й посолене конопляне сім'я, пив разом з ним підігріту джерельну воду, в якій розчиняно зеленкуваті кульки з макового соку.

Джихангір не впізнавав себе й свого тіла. Звичне, відоме йому марне тіло було й далі з ним, але позбулося набридливої земної обтяжливості, ставало легким, дужим, і хоч над розумом мовби нависала і згущувалася щільною запоною пітьма, тіло проривало її, лишаючи розум борсатися по той бік запони, б'ючись над загаданим Мустафою завданням: що таке тридцять, кому тридцять років минуло, а кому ще буде — Мустафі, Селіму, Баязиду чи йому, Джихангіру?

Так минали дні за днями. Султанські посланці, не знаходячи Джихангіра в Трабзоні, добралися вже й до Амасії, але молодий шах-заде нікого не хотів бачити, нічого не пам'ятав, забував, що він султанський син, взагалі був непам'яттю, небуттям, димом, імлою, примарністю. Тільки б мати коло себе величного, велемудрого Мустафу, тішити свій розум неквапливими бесідами з ним, ковтаючи зеленкуваті кульки, які приносять блаженство. Як сказано: "Полиш же їх занурюватися і втішатися, поки зустрінуть вони свій день, який їм обіцяний".

Чи стривожився султан, довідавшись про дивну, протиприродну приязнь, яка запанувала між Мустафою і Джихангіром? Чи, може, намовила його султанша Хасекі негайно послати військо з Рустемом у ті краї і покликати в похід також Мустафу, щоб

одірвати його від наймолодшого їхнього сина? Хто ж то знає? Мустафа, дотримуючись свого призвичаєння, жодним словом не згадував про Хасекі, так ніби її зовсім не було на світі, а про султана зронював недбало: "Той, хто лежить під жінкою, вже не мужчина". Джихангір чув і не чув. Одурманений опієм, бурмотів вірші корану, які всі були написані чи то про нього, чи про Мустафу. "Ви свої блага провели в житті близькім і отримали насолоду від них, а сьогодні будете винагороджені карою приниження за те, що возносилися на землі без права... Адже людина створена для вагань".

Щойно спам'ятавшись, Джихангір знову хотів повернутися в непам'ять і в незнання, бо вийти на денне світло, де знов одкриється твоя неміч, бракло сили й волі. Прагнув зануритися в забуття так глибоко, щоб опинитися навіть нижче від власної свідомості, провалитися в прірву небуття.

Іноді переслідували його видіння, зодягнені в машкару неймовірності. Повертався йому зір, гостро працювала свідомість, бачив перед собою Мустафу, майже з плачем благав його:

— Скажи, що ти дав мені? Чим причарував? Чом так послужливо відкрив мені цей шовковий спокій, у який занурюється мій ДУХ?

Усмішка, як судома, перебігла по пещеному лицю Мустафи.

— Я не давав тобі нічого, крім чаші шербету. То, може, мій двійник.

— Двійник? Який двійник? Я нікого не знаю, крім тебе.

— Ми схожі так, що навіть я не розрізняю, де я сам, а де мій двійник.

— Навіщо тобі це? — дивувався Джихангір.

— У всіх султанів завжди безліч двійників. Щоб збити з пуття людей, а може, й саму смерть. Тільки аллах знає, де справжній султан. Може, й ти ніколи не бачив султана Сулеймана, а тільки його нікчемні повторення.

Після таких страшних розмов Джихангір і сам уже не знав, чи то він, чи хтось інший. Був і не був. Тут і не тут. Жив і не жив. Мов на пекельній гойдалці між цим світом і потойбічним.

Коли через багата днів у коротку хвилину прозріння знов побачив перед собою Мустафу і спробував заговорити з ним про "Мантіг ат-Тахр" і про загадкове число "тридцять", той засміявся:

— А що це таке?

— Як то? — здивувався Джихангір.— Ти ж сам розповідав мені.

— То не я.

— А хто ж?

— Шах-заде Мустафа.

— Мустафа? Тоді хто ж ти?

— Я його двійник. А шах-заде в Аксараї коло Коньї готує військо для походу проти кизилбашів.

Джихангір налякало здійняв руки. Хотів одгородитися від світу, щоб не знати нічого, нічого, поринути в пітьму сновидінь, неземного блаженства. Знов вибухали сонця під його повіками, вогненні кулі лопалися й металися темні тіні, погрожуючи йому, порожнеча давила на вуха, а тіло скакало від радості, що ще існує. А тоді почав бити барабан, бив довго, жорстоко, так ніби заповзявся загнати Джихангіра в землю.

Хтось пробивався до його свідомості, брутально і безжально, морив голодом, мучив спрагою, не давав заспокійливих кульок опію, темно застував сонце й увесь світ, уперто повторював: "Султан кличе вас до себе, ваша високість! Його величність жде вас, мій шах-заде! Благословенний падишах стурбований! Опора світу вимагає! Повелитель трьох сторін світу гнівається!"

Джихангір вирушив, сам не знаючи куди й навіщо. Кудись його везли, давали для заспокоєння те, що вимагав, щось обіцяли. Що мав знайти, побачити й спізнати? Не знайшов нічого. Не застав. Запізнився навіки.

Шах Тахмасп розпочав проти султана війну, щоб повернути назад втрачені три роки тому землі. Коли в Стамбулі стало відомо про це, султан послав фірман Мустафі, звелівши готувати військо в Коньї для відсічі шахові, поки прийде з столиці він сам. Це був уже дванадцятий похід, у який збирався Сулейман. Шістдесятилітній султан часто страждав ногами, в останньому поході три місяці не міг ні ходити, ні сидіти на коневі, і тоді його несли на ношах. Коли ходив у Європу, то хоч повертався того самого року, а походи в Азію щоразу розтягувалися на два роки, бо дороги були далекі, тяжкі й небезпечні. Роксолана вмовила султана послати військо на чолі з Рустемом, а самому лишатися в Стамбулі.

Рустем дійшов до Аксарая і став там на зиму. В поблизькій Коньї з своїми яничарами і малоазійськими спахіями стояв Мустафа. Рустема султан призначив сераскером, отже, Мустафа мав підкорятися головнокомандуючому, але шах-заде виявив упертість, гідну султанського сина, і не захотів уклонятися вчорашньому рабу і джавуру. Рустем досить спокійно поставився до непокори шах-заде, але тут уже виходило, що Мустафа піднімає руку й на султана! А що султан далеко, то все окошилося на його зятеві. Гостроязикий босняк не втерпів, щоб не сказати про Мустафу: "Хто не має сили вдарити верблюда, б'є його сідло".