Мехмед не вірив нікому, але нікого й не мав спитати, окрім свого візира, який навіть спав під порогом свого шах-заде. Соколлу тільки лаявся:
— Шкіра цих негідників не годиться навіть на барабани, ваша високість! Чоловік живий, поки відчуває в руках шаблю та між ногами боки свого коня. Все інше — не варте й згадування. Як на мене, то до жирної баранини кисле молоко, тільки сквашене по-болгарськи,— і все буде: довголіття, тверда рука, чоловіча сила!
Возив те молоко в бурдюках вовною всередину повсюди, поїв ним Мехмеда замість води й вина, але не помагало й воно.
І коли писав шах-заде Сулейманові про свою матір Хасекі, що вона вся зчорніла в душі від розлуки з султаном, то сам уже давно звуглився і не горів, а дотлівав, смерть жила в ньому, розросталася, розпростувалася, але він не хотів того помічати, не вірив, приховував од усіх. Ще зовсім малим отримав од султана в подарунок коштовний ятаган, спав з ним у колисочці, підкладав його під подушку й підрісши, тепер теж тримав у постелі, мовби сподіваючись, що відіб'ється від смерті коли не здоров'ям, то зброєю.
Однак не відбився.
Довідавшись про сміливі перемоги султана в Угорщині, звелів Мехмедові-паші готувати пишний бенкет. У палацових садах, під обважнілими від соковитих плодів деревами, над басейнами з прозорою водою з гірських джерел, покладено на траву шовковисті килими, на них парчеві покривала, поверх яких постелено скатерті з єгипетського полотна. Рої хавашів закружляли по саду, носячи на простягнутих руках дерев'яні тарелі, срібне й золоте начиння, дороге скло, наїдки, напої, солодощі, наставляючи все те вже не рядами, а стосами, одне на одне, так що перед шах-заде і його співтрапезниками громадилися цілі гори ласощів. По праву руку в шах-заде сидів його візир Соколлу, по ліву руку — імам і поет. Імам благословив трапезу, Мехмед дав знак, ударили барабани, заграли зурначі, забриніли струни сазів, полилося вино, хоч і не дозволене пророком, але незамінне в час великого торжества ісламської зброї й прославляння великого султана Сулеймана, хай продовжить аллах тінь його величі, поки змінюються дні й ночі. З цієї ж Маніси колись вийшов султан Сулейман. Маніса для нього — це молодість, але й вигнання, очікування престолу, але й щоденний страх за життя. Для шах-заде Мехмеда — це останній східець до трону, золотий східець, над яким, як у раю, нависають золоті яблука щастя й надії, бо ж він спадкоємець!
Змагалися у вихваляти, в славленні, у величанні, учті не було кінця, тривала цілий день, продовжувалася увечері, вночі хаваші запалили ліхтарі, світильники, смолоскипи, далі лилося вино, обгризалися баранячі реберця, тік по бородах солодкий сік під плодів, ніхто не наважувався підвестися, хто встане — той навіки втрачений для шах-заде Мехмеда, доводилося терпіти, тріщали шлунки, мало не лопалися сечові міхури, з'їдене й випите підступало до горла, а візир Мехмед-паша вигукував нові та нові слова на честь великого султана і його високогідного спадкоємця, Соколлу не знав утоми, як не знав утоми і вутлий тілом, але залізний духом шах-заде, музиканти рвали струни на сазах од запопадливості, придворний поет читав безкінечну "Ішрет-наме" славетного Ільяса Ревані, тут лилося вино, там розповідалося, як виноградна лоза потрапила в цю благословенну землю. Один арабський вождь побачив якось, що змія хоче з'їсти голуба. Вождь убив змію, на знак вдячності голуб приніс своєму рятівникові лозу і порадив давити ягоди і пити сік. Кола надавили соку і дали вмираючому, той одужав. Він розповів, що після першої чаші відчув, як веселощі входять йому в душу, а після другої зрозумів, що став падишахом.
Мехмед пив і пив, мовби передчасно прагнучи відчути себе падишахом, не п'янів, тільки йшло йому все перед очима перекидом, вже не впізнавав нікого, не відчував свого тіла, не знав навіть, де він, чи живий, чи мертвий. Звик до поганого самопочуття, але так погано ще не почував себе, мабуть, жодного разу за всі двадцять два роки життя, і все ж тримався, сидів рівно, не хилився, не кликав на поміч, так що навіть вічно насторожений, як дикий звір, візир Соколлу не відчув нічого і стривожився тільки тоді, колії помітив, як Мехмедова рука сліпо шукає щось у повітрі, не може знайти, мертво падає, знов хоче здійнятися, ледь здригається і...
— Ваша високість,— нахилився Соколлу до шах-заде,— мій принце, мій повелителю!..
Мехмед ще сидів, і очі ще мав розплющені, але невидющі. Та й сам — живий чи вже мертвий.
Візир, попри всю свою безстрашність, не наважувався доторкнутися до шах-заде. Доторкнешся — впаде і вже не підведеться.
— Ваша високість,— гостро зашепотів Соколлу,— ваша... Мехмед несподівано заговорив. Так само з мертвими очима, в загрозливій непорушності, він повільно промовив:
— Коли Іскандер відчув, що вмирає, а мати його плакала, він, втішаючи її, сказав: "Подеколи буває радість, іноді печаль. Так повелося, так і буде" — "Гяхі сюрур гяхі недер, бйойле гельміш бйойле гідор".
Сказавши це, він став хилитися на візира, і вже ніщо не могло його втримати на цім світі.
Лікарі були безсилі. Мехмед помер, не встаючи від учти. Імам прочитав суру Фатіха за упокій душі шах-заде. Мехмед Соколлу, цей жорстокий, безжальний чоловік, заплакав, мабуть, уперше в своєму житті і став тертися обличчям об ногу небіжчика. Тоді згадав, що колись чув, як слов'яни, коли хочуть зберегти тіло небіжчика, кладуть його в мед, а був усе ж таки слов'янином бодай за походженням, бодай у щонайглибших закапелках жорстокої своєї душі,— отож негайно звелів роздобути велику бочку, наповнити її медом анатолійських бджіл, який так любив шах-заде, бо мед той викликав гарячку в його холодній крові і сни про вогонь; тіло вмерлого поклали в мед, і сам Соколлу повіз його до Стамбула.
Жовтий вітер з далеких пустель гнався за ним, отрута кипіла в зміях на розпеченому камінні Анатолії, сумний караван був ніби доля самого Соколлу, мов згусток його далекого боснійського дитинства, мов його шорстка душа, що зачерствіла в цій землі, повній каміння, розпачу і мук. Вмирають навіть султани, вмирають їхні сини і найніжніші красуні, а муку лишають на землі, і не меншає її, а щодалі більшає, і падає вона на плечі отаких колишніх хлопчиків, взятих у рабство за податок крові, і душі в цих хлопчиків стають камінними, і в них кипить отрута, як в анатолійських зміях. Яке їм діло, чи згорить земля від вогню, чи згине трава від вола.