Мала подолати ще й це, не ждучи нічиєї помочі, не шукаючи винних. Султан не був ні її захистом, ні надією у цім безнадійнім борюканні, бо сам більше й глибше застрявав у трясовині війни, яку розпочав у перший рік свого вступу на престол, і тепер, мабуть, ніколи вже не міг закінчити. Вважав, що вдалося йому загнати в трясовину нерозумного угорського короля, і не помічав, що сам застряг у глибокому болоті і нема в ньому дна, попав па глибину.
Знов пішов па Угорщину, яку роздирали чвари між Яношем Запойяї, наставленим Сулейманом, і братом Карла П'ятого Фердінандом Австрійським. Народ же не хотів ні семигородського воєводи-запроданця, ні Габсбурга; як за часів Дьєрдя Дожі, знов із своїх глибин висунув святого, пророка й царя Йована Ненаду, .і той пішов проти Яноша Запойяї, лякав магнатів, які охрестили його Чорним Чоловіком, проходив по Угорській рівнині, мов народна кара всім зрадникам і запроданцям.
Ібрагім натякав султанові, що лад у тій неспокійній землі міг би навести хіба що він, змінявши печать веліікого візира на угорську коропу, або ж принаймні їхній друг Луїджі Гріті, посланий туди намісником самого Володаря Віку. Однак Сулейман заявив, що сам піде на Дунай, щоб покарати Фердінанда і втихомирити угрів.
Цілими днями Гасан-ага приносив Роксолані лихі вісті про клекотняву Стамбула довкола її імені, а ночами кликав її султан, і її зелені очі мали світитися силою, волею, радістю життя. Не бажала чути слів ні про владу, ні про золото, прибутки, скарбницю, усе це наводило на неї таку нудьгу, що хотілося плакати. Коли султан заводив мову про походи проти невірних, вона затуляла йому уста, вередливо кривилася:
— Нічого немає ворожішого й ненависнішого для жінки, ніж війна.
Могла б долучити до війни ще великого візира й валіде, але завбачливо мовчала, сподіваючись, що всемогутній час усуне Ібрагіма й султанську матір, та чи ж усуне він будь-коли цю прокляту війну?
Не приховувала від султана своїх почуттів, а він збував те неувагою, вважаючи все примхами мало не дитячими і, мовби дратуючи Хуррем, робив їй наперекір. Великому євнухові Ібрагіму нагадав, що має передовсім слухатися валіде, повертаючи таким чином султанській матері владу над гаремом, яку вона була втратила після яничарського заколоту.
Ібрагіма перед новим походом возведено в звання головнокомандуючого — сераскера, на знак чого Сулейман дав йому свій фірман: "Цим велимо, що віднині й довіку ти мій великий візир і сераскер, якого моя величність ввела в цю честь для всіх моїх земель. Мої візири, беглербеги, казиаскери, муфтії, кадії, сеїди, шейхи, двірські достойники і опора царства, санджакбеги, начальники кінноти й пішців, алайбеги, субаші, церибаші, всі мої звитяжні війська, великі й малі, люди високого й люди низького звання, всі жителі моїх земель і окраїн, правовірні і райя, можні й сіроми, все суще має визнавати мого великого візира за сераскера і в тому званні поважати й шанувати, бути йому поміччю й слухати його велінь, так ніби вони вийшли з моїх уст, з яких сиплеться бісер..."
І після цього фірману Сулейман прийшов для прощальної ночі до Роксолани, і та ніч минула посеред сліз та поцілунків, було сумно-сумно обом, ніби все вмерло на світі, і вони самі теж не знають, живуть чи ні. Спали десь Роксоланині діти в своїх покоях, спали євнухи й одаліски, спали пташки в клітках і звірі в підземеллях, не спала тільки ненависть, проростала з угноєної людськими трупами жирної стамбульської землі, як отруйне зілля, і чутно було, як проростає невпинно й зловісно навіть крізь цю. ніч розставання. Невже султан був такий засліплений жадобою просторів, що нічого не помічав, не чув і не знав?
Роксолана взяла Сулейманову руку, приклала собі до грудей.
— Чуєте, мій падишаху?
Серце стукало з того боку грудей ніби дитячим кулачком:
стук-стук.
— Я люблю це серце більше, ніж своє,— тихо сказав він.
— Любов мала б вселяти жалість у вашу душу, мій володарю. Чому ж світом править жорстокість?
— Світ повинен підлягати закону,— вимовив він суворо.
— Якому ж? Хто встановить той закон?
— Закону правовірних. А встановить його ісламський меч. Вона заплакала.
— Ой, горе ж мені, горе. Бог існує тільки в людях. Хіба ж не гріх убивати їх? Ваша величність! Ви бачили коли-небудь таку квіточку польову, що зветься ромашка? У неї білі пелюстки й жовте осереддя. Бачили?
Перехід від долі світу аж до маленької квіточки був такий несподіваний. що султан аж відхитнувся від Роксолани. Не переставала його дивувати. З жінки могла вмить знову стати дівчинкою. Полохливе тіло, полохливі думки.
— Бачили? — не відставала вона.
Сулейман кивнув.
— А спробуйте обірвати на ромашці білі пелюстки, щоб вона стала тільки жовтою, що то буде — квітка?
— Ні, то вже не квітка.
— І не матиме тої краси, що їй дарована аллахом?
— Не матиме.
— А бачите, бачите! Аллах творить красу в неоднаковості, навіщо ж ви хочете зробити однаковими всіх людей? І чи це можливо? І чи не суперечить волі аллаха?
— Люди — не квіти,— коротко кинув султан.
— Але я хочу бути квіткою! І щоб щедре сонце вашої прихильності ласкаво зігрівало мене своїм промінням! Кожен день і кожну хвилину ждатиму від вас ваших чесних листів, і плакатиму, й ридатиму над ними разом із вашими царственими дітьми. Коли ж вкладатимете в кожен свій лист волосинку з вашої бороди, обціловуватиму ту волосинку, як мого падишаха, як світло моїх очей і мою незатьмарену радість...
— Я присилатиму тобі дарунки з кожного конаку, після кожної перемоги, з кожного дня дороги.
— Коли згадуватимете мене, ото й буде найбільший для мене дарунок, а більше мені й не треба нічого...
— Я хотів, щоб моя царствена мати була тобі опорою й захистом на час моєї відсутності і щоб ви однаковою мірою користалися неподільною владою над гаремом.
— Заради вас я готова ділити навіть неподільне!
— Я назвав сераскером походу великого візира, щоб вивільнити собі час для думання над законами, бо закони повинні народжуватися в одній голові так само, як дитя — у лоні одної матері.
— Хіба я маю щось проти великого візира?
— Але ти мала б його полюбити.
— Полюбити? — Вона вхопила Сулеймана за плечі, наблизила своє обличчя впритул до його.— Полюбити Ібрагіма? Ваша величність, якби ви тільки знали цього чоловіка. Я не вірю йому й ніколи не повірю!