— Ти хто такий?
— Кучук,— пропищала нікчема, тицяючись у підлогу перед Ібрагімовими чобітьми, бо ближче його не підпускали дужі дурбаші.
— Го-го! — реготнув великий візир, а за ним і його поплічники.— Таж і так видно, що ти кучук! Питаю, хто ти?
— Кучук,— не знаючи, чого від нього хочуть, повторив той, круглооко поблимкуючи на грізного пашу і на його підручних катюг.— Так звусь змалку, бо завжди був малий і не ріс ніколи.
— Але ж виріс злочинцем, га! Звідки ти й хто? — тупнув ногою Ібрагім.
Кучук заплакав. Розмазував сльози замурзаною ручкою по маленькому личку, ковтав їх разом з хапливими словами. Хіба ж він винен? Його послав начальник султанських кухонь сам матбах-еміні, як посилав він досі інших поварів і прислужників. Вибрано саме його, Кучука, бо маленький, непомітний, такий прослизне всюди, не попадеться. А він попався. І тепер плаче не тому, що боїться, а від тривоги за плов, який він мав назавтра зготувати для її величності султанші Хасекі, бо тільки він один уміє підкладати дрова під казан, де готується той плов з солодощами, він казав про це й матбаху-еміні, але той нагримав на нього і витурив у цю небезпечну подорож, звелівши до ранку повернутися, привезти йому гроші за баранів і взятися за готування того плову.
— Ти, гнидо! — закричав на Кучука великий візир, штовхаючи малого поварчука своїм золоченим чоботом.— Смієш називати тут найвищі імена? Лайно собаче! Я тобі змішаю день з піччю! Звелю зідрати з тебе шкіру, як з барана, і здирати теж, як з барана, не ножем, а руками, щоб не попсувати, а тоді висушити й повісити на пристані Текфурдаг з написом: "Так буде з усіма, хто крастиме в Стамбулі баранів".
Але поки лютився, кричав і вигадував кари для нікчемного злодюжки, в душі Ібрагім розмірковував холодно й спокійно. Коли почув ім'я султанші, виникла непереборна спокуса використати пригоду з злочинницькою баркою і цього покидька, щоб кинути бодай тінь на султанську улюблену жону. Вже уявляв собі, як поповзуть по столиці пошепти, що сама султанша, як і всі в Стамбулі, порушує суворий султанський фірман, піддалася жадобі наживи, краде й перепродує. Та одразу й відкинув це нерозумне бажання. Був надто обачний, щоб сліпо рівняти всіх людей. То тільки цей набитий золотом Скендер-челебія не визнав нічого поза грошима, навіть тих баранів, що подарував йому султан в Угорщині, жадібний дефтердар зумів тричі перепродати для казни, намовивши зробити те саме з своїми баранами і великого візира. Султаншу не намовиш, і ніхто б не спокусив цю жінку ніяким золотом. Не належала до звичайних жінок з їхньою примітивною жадібністю й пристрастю до марнотратства. Може, тому й лютилися натовпи, називаючи її чарівницею й чаклункою, що неспроможні були розгадати її душу, не знали, чого хоче ця дивна жінка, до чого прагне. Бо коли людина по хапає багатства, для здобуття якого їй досить простягнути руку, вона неминуче стає загадковою, бентежить і роздратовує прості уми. А втім, є річ, більша за багатство,—влада. Хто має багатство, той ще не мав всього. Зненацька з'являються бажання, яких не можна вдовольнити ні за яке золото. Найперший приклад: його друг Луїджі Гріті. Здавалося б, чого ще треба цьому чоловікові? Але, пересичений усім, запрагнув недосяжного навіть у його становищі:
високої влади. Набридає Ібрагімові, вже кілька разів натякав самому Сулеймапові про те, що жде винагороди за свої фінансові поради й сприяння. Хоче стати чимось мовби султанським намісником в Угорщині, до того ж отримати звання єпископа. Священний сан, припустимо, він легко зможе купити у папи. Але намісництво? При живому королеві, наставленому султаном, і намісник? Та ще й гяур? Але Гріті затявся і відступати не хоче ні за яку ціну. А здавалося б: чоловік має стільки золота, що вже став понад будь-які бажання й примхи. Виходить, ні. Золото — ще не все. Тільки влада може дати цілковите вдоволення всіх людських пристрастей. Тому Хасекі, не дбаючи ці про який дріб'язок, замахнулася одразу на найбільше: на владу, до того ж найвищу, над самим султаном. Може, ще й сама не знає цього і все робить несвідомо? Що ж, розумні люди повинні збагнути прихований напрямок її дій. Він, Ібрагім, не спускав очей з султанші. Бачив, як вона поволі заволодіває Сулейманом, відвойовуючи в нього, Ібрагіма, нові й нові ділянки падишахової душі, настане день, коли запанує вона над можновладцем неподільно, і коли виявить це, збагне розміри й межі своєї сили, найперше знищить свого найгрізнішого суперника, великого візира, заодно помстившись за своє короткочасне рабство (хай і короткочасне, але ж однаково ганебне, бо для ганьби не має значення тривалість у —і асі) і за приниження, бо жінки можуть прощати все, та тільки не рабство й приниження.
Та хіба не досить йому тяжкої ворожості султаншиної, щоб ще обтяжувати себе спробою обмовити Роксолану, звівши на неї наклеп у дрібному махлярстві? Ясна річ, цей обрубок людський, щоб зберегти свою мерзенну шкіру, пристав би на все і посвідчив проти самого пророка й аллаха на небі, та хто ж стане користатися послугами покидька?
Ібрагім мав би непомітно звеліти дурбашам, щоб прибрали з-перед очей Кучука, прибрали, може, й навіки, але сидів якийсь час, мовби забувши про євнуха, хоч і втупившись у нього невидющим поглядом тяжких своїх очей. Ніяк не міг відігнати спокуси якось поєднати випадково впійманого двірського поварчука з можновладицею Топкапи. Нарешті махнув рукою дурбашам, але де різко, навкіс, що означало б смерть, а мляво, зневажливо, згори вниз, себто: в підземелля. Хай посидить, погодує пацючню.
Ніч для Ібрагіма була втрачена безнадійно. Вечір віддав на державні клопоти, тепер міг хіба що спати, та й то самотою, бо до Хатіджі такої пізньої пори не ввійдеш: султанська сестра не любить, щоб її тривожили без попереджень. До Гріті далеко, та й не вмовлялися про зустріч. Віола й перс-музикант остогидли. Книги валяться з рук. Можна б проскакати з тілохранителями вулицями Стамбула, виловлюючи всіх, хто вештається без ліхтарів у руках, але й це не приваблювало. Великий візир повернувся до своїх робочих покоїв, вислухав від старшого писця донесення з санджаків, віддав розпорядження па завтра, тоді звелів привести до нього Кучука. Мав би потримати того бодай до ранку в підземеллях коло звірів, щоб нагнати більшого страху, але не хотілося витрачати на цього чоловічка аж так багато часу, та більше страху в його нікчемному тілі й не вміститься.