— Навіть занадто гарна! Дрібні господарі, як побачили її, обурилися. Мовляв, у квартирах доглядачів за свинями підлога дерев'яна, а в них земляна; жінки щотижня її обмазують. А хліви у три метри заввишки! Свиней утримували так, ніби їх готували на виставку. Всередині— лабіринт відсіків, водопровідні труби й шланги для змивання підлоги, електричне освітлення... Отже, думка всіх була одностайна: ферма — занадто розкішна...
— Нічого, нічого, все піде на лад, якщо ферму візьмуть у свої руки нові хазяї.
— Яв цьому не сумніваюся. Колишнім власникам було не під силу щось покращити. Навіть перша партія свиней і та була розрахована всього на п'ять тисяч голів, але люди казали, що завезли набагато менше: деякі стада двічі, ніби випадково, потрапляли на вагу. Для власників ферми це було вигідно! Другий завіз — усього тільки тисяча голів. Щоправда, на той час ферма вже терпіла крах. Виробництво велося тільки про людське око. Довелося звільнити дуже багато службовців і робітників...
Петерфі перегорнув сторінки однієї, потім другої книги бухгалтерського обліку й повів далі:
— А штат був ого-го! Директор, заступник директора, різні чиновники, головний бухгалтер, три секретарки, діловод, комірник, два дипломованих зоотехніки, п'ятдесят кваліфікованих доглядачів за свинями. Фонд платні у них був не менший, ніж у всій управі. Плюс відсотки... На рік планувалося дати півтора мільйона кілограмів свинини, а скільки дали насправді — ніхто цього не знає й ніколи не дізнається... Найцікавіше те, що поставщики як змовилися — здали фермі прілу кукурудзу, яку свині не схотіли їсти. Адже їм не поясниш, що цю кукурудзу йиростили власники акцій! А нова закупівля кукурудзи обходилася дорожче й дорожче. Ціна за центнер уже підскочила до тридцяти пенге, але свині все одно не їли тієї кукурудзи, хоч мало не здихали з голоду. Та скоро кукурудза скінчилася. Врожай у комітаті того року був поганий, довелося завозити її з Задунайщини... До того ж, ціни на свиней підвищилися. Дрібні господарі свиней не продавали. На ярмарках їх було купити неможливо, бо попит настільки зріс, що за перші п'ять тисяч голів довелося віддати величезні гроші... В січні — березні тисяча дев'ятсот двадцять сьомого року кон'юнктура була сприятлива, і справи ферми трохи покращали. Акціонери повірили, що ціни на свинину дедалі зростатимуть, і зраділи.
— А були епідемії, під час яких свині гинули?
— Були, аякже. Через ті епідемії довелось зарізати чимало свиней і продати за безцінь. Спершу свинина коштувала сто тринадцять пенге, під різдво ціна знизилась до вісімдесяти чотирьох, а згодом — до сімдесяти чотирьох пенге. Навіть найменші ознаки чуми викликали страшенну паніку. І так воно було весь час. Правда, офіційно дозволялося купувати тільки тих свиней, які вже перехворіли, але контроль за цим у зв'язку з особливим становищем не здійснювався.
— Але ж ферма завойовувала премії на сільськогосподарській виставці!
— Злі язики базікають, що Сенткалнаї — за достовірність цього яг звичайно, не ручуся,— давав фермі своїх власних свиней, бо підприємство було конче зацікавлено в одержанні нагороди. Отже Сенткалнаї брав на себе чимраз більшу відповідальність. Кажуть ще й таке: тільки-но ветеринар запідозрював чуму в якоїсь свині із стада Сенткалнаї, її одразу привозили на ферму, зважували, виплачували Сенткалнаї гроші, а наступного дня — якщо Діагноз ветеринара збувався,— свиню списували за рахунок ферми.
— Даруй, але цього я не розумію. Значить, біду просто переклали з однієї дірявої кишені в іншу?
— Саме так.
— А хто входив до складу правління?
— Очолював його • старий Сенткалнаї, а членами були — директор Кредитного банку пан Кардич, Фері Брронкаї, Макроці, пан віце-губернатор і зять бургомістра. Але вони ніколи не з'являлись на засідання правління...
— Ховали голови, як страуси в пісок!
— Саме так... На чолі ревізійної комісії стояв заступ-] ник обер-прокурора, її членами були директор колежа' та його преосвященство. В усякому разі — шановані та впливові люди. Але річ у тім, що в Угорщині, як ви знаєте, ревізійні комісії мають право ревізувати тільки на папері... Хоча закон покладає на них найвищу відповідальність, але ще не було такого випадку, щоб правління не,витягло ревізійну комісію з будь-якої халепи.
Обер-прокурор замислився.
— "Тунель!" Справжній "Тунель" Келлермана! Про .нашу свиноферму можна б написати цілий роман...
— Авжеж, тунель, тільки прокладений у повітрі,— кивнув головою доктор Петерфі, іронічно усміхаючись.
— В такому разі, гляньмо на цю справу уважніше. Я дещо занотую собі.
Вони взялися до роботи. Всі матеріали про ферму переглянули з ^самого початку, перегорнули документацію.
Працювали-до полудня й нікого до себе не впускали* О пів на дванадцяту Пішта згадав, що йому треба зайти до дядечка Кардича. Адже він пообіцяв... До того ж він стомився від підрахунків і вирішив: на сьогодні досить.
Тепер Пішта бачив справу трохи в іншому світлі, ніж учора. Сьогодні дядечко Кардич вже не буде твердити, що основний капітал ферми становить півтора мільйона...
— Скажи-но, будь ласка,— миючи руки, спитав Пішта в доктора Петерфі,— чому бухгалтерські книги .лежать тут, в управі?
— Річ у тім, що управа вирішила "оздоровити" ферму" і тому запропонувала завести ці книги. Щоправда, в такому вигляді вони не годяться для детального вивчення. В них немає всіх документів. Наприклад, якби ми для проведення ревізії залучили бухгалтерську експертизу" довелося б звернутися до архіву ферми й вивчити геть усі документи. Адже баланс, як відомо, складається не на підставі фактів, а так, щоб він відповідав інтересам фірми. Досвідчений головний бухгалтер так підтасує факти, щоб вийшов потрібний результат. — Зрозуміло...
Ну, час уже йти до дядечка Кардича..Незручно, щоб старий чекав... У Пішти пробіг поза шкірою мороз. Через годину він стане власником п'ятнадцяти тисяч пенге!..
Раптом він згадав, що зараз у нього не те що пенге — філера в кишені немає. Вранці не схотів просити в Ліни, бо довелось би пояснювати, на що витратився. Раніше жінка завжди знала, скільки грошей у ЇІЬОГО в кишені. Як по правді, в Ліни прекрасне відчуття реальності, вона напрочуд акуратна й ощадлива. На початку їхнього спільного життя Пішта кожного першого числа віддавав їй зарплату до останнього філера, а на дрібні витрати Ліна сама давала йому гроші. Це було якесь символічне любовне ярмо. Бувши бідним студентом, він звик просити в матері по кілька філерів. Одружившись з коханою дівчиною, він був щасливий, що вона стала ніби його Другою матір'ю й повелителькою. Але згодом Пішті Довелося лукавити й хитрувати, щоб здійснити свої хоч якісь чоловічі права, бо Ліні явно сподобалася роль домашнього жандарма — вона тримала чоловіка в узді.