— Отже, ми з тобою — шуряки,— сказав директор банку і взяв Пішту під руку.
Отак вони й попрямували по кільцю Франца-Иосифа.
На розі вулиці Вешшелені зупинились. Там стояв гарний будинок, в якому містився Кредитний банк. Цей будинок побудував Кардич.
— Увечері в четвер у нас звана вечеря. Приходь і ти з дружиною. Дуже й дуже негарно з твого боку, Пішто, що ти, наш родич, і досі не провідав нас. Глядіть же, неодмінно приходьте! Бо приїду по вас трьома парами волів... Хіба можна жити такими відлюдниками? Мабуть, уже йдеться до того, що давні угорські звичаї відмирають. Адже саме родова згуртованість підтримувала нашу вітчизну протягом тисячоліття.
Кардич вдруге міцно потиснув руку своєму шурякові, й повернув до входу в банк.
А Пішта, радісно усміхаючись, подався своєю дорогою — до міської управи.
Він почував себе щасливим.
Управа — старий будинок з численними арками — стояла на розі. Крізь двері під'їзду без упину входили й виходили люди. Деякі віталися з Піштою. Він збентежено озирався, боячись, що когось не помітить і не відповість на вітання. Повний чорнявий адвокат, прізвище якого Пішта не міг пригадати, помахав йому капелюхом. То був лідер опозиції, несусвітний базікало. На його пикатому обличчі застигла іронічна й водночас догідлива усмішка. Ага, та це ж доктор Мартіні! Пішта вряди-годи зустрічався з ним у казіно, вони навіть зверталися один до одного на "ти", однак не приятелювали.
Пішта широким жестом підняв свій капелюх і попрямував до під'їзду.
На сходах стояв гайдук, одягнений у синю форму із червоними шнурами. Побачивши Пішту, він виструнчився і віддав честь.
Оце новина! Шістнадцять років ходить Пішта до управи, але так шанують його вперше. Адже честь віддавали тільки бургомістрові та губернатору — повновладним господарям міста.
"З таких дрібниць можна зробити —відповідні висновки..." — подумав Пішта.
До свого кабінету він міг би пройти найкоротшим шляхом, яким ходив щодня: з вестибюля, через засклені двері, у внутрішнє подвір'я, а потім— через запасний хід, бічними сходами, на другий поверх. У внутрішній частині будинку, біля відділу оподаткування, містився відділ радника у справах культури. Однак сьогодні Пішта не пішов до скляних дверей, а піднявся на другий поверх парадними сходами, засланими широкою червоною доріжкою.
Приймальна бургомістра була відокремлена від коридора великою скляною стіною.
Коли Пішта минав приймальню, хтось раптом взяв його під руку. Це був секретар бургомістра.
— Як добре, що ми зустрілися, пане обер-прокурор! Низько кланяюсь. Його вельможність пан бургомістр кілька разів питав, чи зволив уже ти прибути. Він хоче, щоб ти зайшов до нього, і давно чекає на тебе,
— Хвилинку, тільки покладу портфель.
— Не клопочися, йди так як є.
Пішта ввійшов до приймальні разом із секретарем. Там теж стояли гайдуки, які, побачивши його, виструнчились і віддали честь. У цій приймальні Пішта завжди почував себе ніяково, бо коли приходив сюди за викликом бургомістра, то зі щемом у серці думав про те, в якому настрої його вельможність і чи вдасться одержати гроші, яких він, Пішта, проситиме. Йому повсякчас доводилося просити, канючити гроші на потреби освіти; годі було й сподіватися, що бургомістр матиме його за бажаного гостя. Радник з питань культури ніколи нічого не приносив, а завжди намагався щось випросити. Турбуватися про культуру — зовсім не те, що служити грошовому мішку, як це, наприклад, роблять люди з правового відділу...
Приймальня була дуже простора але темнувата: особливо темною видавалась вона тепер, у листопаді, коли крізь невеличкі низькі віконця ледь пробивалося невеселе осіннє світло. Як завжди, тут було багато відвідувачів: всілякі делегації та посередники — адже управа зі своїм величезним апаратом була найважливішим джерелом добробуту міста. Кожна організація мусила звертатися, сюди, якщо хотіла реалізувати якісь свої плани. До управи, як піп до вівтаря, тяглося чимало відвідувачів у особистих справах, вимолюючи для свого знівеченого життя благодатних краплин дощу із хмар вищої влади.
Раптом якийсь молодик зухвало заступив дорогу новому обер-прокуророві і безцеремонно взяв його під руку.
— Хвилиночку, пане обер-прокурор, покірно прошу вибачення! Я маю написати в "Жаратнокську газету" репортаж про перший день роботи пана обер-прокурора.
Такого матеріалу в газеті ще не було. Надрукуємо на першій шпальті. Буду дуже вдячний, якщо ви знайдете годинку для конфіденційної бесіди, висвітлите свою програму...
Пішта не встиг і слова мовити — казати "ні" в таких випадках він іще на навчився,— як секретар бургомістра вже став між ними і сказав:
— Любий пане журналіст, прошу вас, заждіть трохи! Пана обер-прокурора чекає його вельможність пан бургомістр.
— Однак це дуже терміново.
— Нічого, нічого, до ранку ще встигнете взяти інтерв'ю. Адже газета виходить уранці, чи не так? Прошу вас, пане обер-прокурор, будь ласка...
Секретар відчинив, перед Піштою двері, оббиті зеленою шкірою.
За дверима була ще одна порожня кімната. Секретар перебіг її, відчинив наступні двері і сказав:
— Пан обер-прокурор Коп'яш.
— Одну хвилиночку,— почувся голос Отже, треба зачекати.
Зачекати! На шляху стрімкої річки несподівано з'явилися шлюзи...
Новий обер-прокурор почував себе трохи ніяково саме через те, що треба чекати. Увійшовши сюди, він якусь хвилину ще був під враженням зустрічі з Кардичем, уваги з боку лідера опозиції, вітання гайдуків, настирливості журналіста й запобігливості секретаря.
Якби він увійшов до кабінету відразу, то, певне, в розмові з бургомістром тримався б на рівних. Однак тепер, коли треба було чекати, його піднесення поволі згасало. Пішта знову відчув себе простим радником з питань культури, який звик довго й терпляче чекати, поки бургомістр його прийме. А таке чекання хоч і загартовує волю, але водночас позбавляє людину почуття гідності й упевненості в собі.
Пішта вже не відчував себе героєм дня. Той, кого приймає зараз бургомістр, безперечно, особа більш поважна й іменита, ніж він...
Секретар знову вийшов до відвідувачів — певно для того, щоб заспокоїти їх. Можливо, він сказав, що "там" — новий обер-прокурор — адже всі бачили, як він "туди" зайшов... А Пішті здається, що в бургомістра нікого немає, йому просто схотілося, щоб обер-прокурор почекав під дверима, щоб він не зазнавався... Ох, які ж усі вони хитрі.., ці політики! їм добре відомо, як знищити в людині надію.,, Чекання — чи не найстрашніша кара... Гордою почуває себе та людина, що може зайти відразу, коли їй заманеться, Вона вільно заходить і виходить, хто б не сидів у кабінеті, бо належить до того самого кола.