Дядечко Кардич сидів у себе в кабінеті. Побачивши Пішту, він рвучко підвівся і рушив йому назустріч, так весело і бадьоро, що Пішті стало моторошно, бо вигляд Кардича аж ніяк не відповідав тій гнітючій тиші, яка панувала в банку.
— Сервус, друже мій любий! — вигукнув Кардич і обома руками потиснув Піштину руку.
— Невже у вас і по обіді працюють?
— Аякже, аякже... ха-ха, це ж тобі не управа, а банк. Ну, сідай, будь ласка. Хочеш хорошу сигару? Закури —-розмова піде краще.
Пішті було трохи незручно в величезному., глибокому кріслі, оббитому шкірою — здавалося, що він потопає в ньому. Певно, дядечко Кардич придбав ці крісла, щоб навіювати на своїх жертв страх. Сам дядечко був низенький на зріст, але вже звик до крісел і підстрибував у них, наче якийсь химерний, небезпечний звір.
— Ти не був по обіді на службі?
— Ні. Як по правді, то проспав.
— Зрозуміло, зрозуміло — поїздка на ферму, свіже повітря... От і розморило. А втім, кожен займається своїми справами...
Кардич засміявся так смачно, аж у горлі в нього заклекотіло.
"І в цього штучні зуби,— подумав Пішта.— Але кращі, ніж.у бургомістра, природніші".
— О, друже, свиноферма — то велика, дуже велика справа,— повів далі дядечко Кардич.— Золоте дно, а не ферма! Треба тільки правильно підійти до неї. Ось глянь сюди. Ми живемо в самісінькому центрі Альфельда, в кукурудзяному царстві! Не посіви, а справжні кукурудзяні джунглі! Пригадую, коли ще я був хлопцем, У кукурудзі заховався бетяр 1. Шукали його жандарми,
1 Бетяр — розбійник; у старій Угорщині бетярами називали також бідних селян-наймитів, які дезертирували з австрійської армії або тих, що тікали від поміщиків.
шукали —і не знайшли. А один мій вівчар колись — теж у дитинстві — здибав у кукурудзі самого Шандора Рожу !. Шандор Рожа сказав йому: "Синку, біжи-но в місто й принеси мені хліба та сала". Той побіг і приніс. Звичайно, Рожа дав йому за це гроші. Вівчар і досі шкодує, що не виказав його жандармам. А втім, біс його знає, чи шкодує?! Вони всі заодно! Бетяр з бідняком одним миром мазані. їх не розбереш! Мій наказ вівчар ніколи не виконає так сумлінно, як прохання того бетя-ра. Це і є романтика! А чи знаєш ти, що саме романтика підтримує життєву енергію? Якщо зникне романтика, зникне й фантазія. А без романтики й фантазії не буває жодного справжнього діла!..
— Як на мене, в цій справі було забагато романтики.
— В якій? Ти маєш на увазі ферму? Дуже й дуже помиляєшся. Це надійне прибуткове підприємство. Щоправда, таким воно стане тільки тепер.
Старий говорив натхненно, палав і кипів. Він був щасливий, усе єство його випромінювало бурхливу життєрадісність.
— Глянь-но на місто. Ти ж знаєш, які величезні в нього володіння! Однак скрізь маємо самі тільки збитки. Візьмімо хоч би пасовиська. Хіба розумно залишати під пасовиськами тридцять дві тисячі хольдів землі?! Чи ж то не гріх у наші часи?! Правда, багато тут і солончаків, але є й чудові землі! Треба обстежити всю округу, скласти карту грунтів і точно визначити, яку ділянку варто зорати, а тоді взятися до діла по-справжньому і засіяти все кукурудзою. Осінь уже близько; саме час почати обстеження земель. А на ту осінь місто матиме стільки куку-РУДзи, що годуй хоч десяток тисяч свиней. Скінчивши
'Рожа Шандор (1813—1878)—відомий ватажок бетярів, £еРой популярних народних пісень; у 1848—1849 рр. під час нацки "ально-визвольної боротьби проти Габсбургів він зі своїми загонами °°ровся на боці революційної армії.
підрахунки, треба негайно укладати угоду з окремими хазяями. Хай один вигодовує на рік сотню свиней, інший три сотні. Гроші повинні залишатись у нас в кишені. Господарювати треба розумно. Якщо розбагатіють люди, збагатиться і місто; настане край дефіциту. Міністр наголошує, що дасть кошти тільки на рентабельне підприємство, на прибуткове капіталовкладення. Ми досі обходилися без водогону, то потерпимо ще рік-два. Правильно? Будемо пити вино, навіщо нам вода?! Гроші нам потрібні, мій любий, грошенятка, синку! Популярнішої пропозиції ще ніхто не виносив на розгляд магістрату.— Очі в Кардича блищали; він перевалювався з боку на бік у величезному кріслі, мов той ведмідь.— За безцінь можемо заволодіти всім. І не доведеться вкладати в цю ферму жодного філера. Нехай стоїть, біс із нею! Бетон усе витримає. Найняти сторожа — та й годі. А коли настане час — загнати на ферму сотні свиней, цілі стада. Жаратнок не потребує сторонньої допомоги, ми й самі вигодуємо все поголів'я. Всі городяни благословлятимуть нового обер-прокурора. На різдво вже матимемо стільки бекону, що будемо продавати його нижче собівартості. В майбутньому способом торгівлі буде демпінг. Так роблять у Канаді, так роблять у Росії, так робитимемо й ми. Слід створити ринок збуту. Це ж добре, що у свій час бургомістр дозволив будувати ферму на землях управи, а не виділив для неї якоїсь іншої ділянки. Отже, місто забезпечило собі право на ферму. І цього права ніхто не може нас позбавити.
Обер-прокурор починав розуміти всі тонкощі задуму дядечка Кардича. Він аж здригнувся. Проте не міг не погодитися з його ідеєю.
А дядечко Кардич тим часом вийняв із столу товсту папку й почав діставати з неї якісь документи.
Натхнення його чимдалі зростало, а з язика спурхували сотні тисяч пенге. Кардич говорив про них так, ніби йшлося про якийсь десяток монет...
Пішта задивився на його зуби, тільки тепер помітивши на деяких золоті коронки. Пішті раптом здалося, що він заглядає в пащу вовкові.
Потім Кардич простяг йому вже підготовлену для підпису угоду на віллу та кредитну угоду банку. Тут же лежала пака векселів і довжелезний страховий поліс.
— Підпиши ці документи, друже. Ще ніхто в місті не підписував вигідніших угод.
Пішта взяв угоду і почав читати. Він сидів пригнічений і думав тільки про те, щоб Кардич не помітив цього.
Ураз до кабінету ввійшов юнак, який приніс документи на підпис.
Дядечко Кардич скинув окуляри і глянув на нього.
— Давай-но їх сюди, синку,— сказав він і знову надів окуляри. Потім добродушно повів далі:—Добре, хлопче, дуже добре. Твої начальники задоволені тобою. Питання про твоє зарахування в штат уже вирішене.