Досі Пішта й Ліна зустрічалися з родиною ветеринарного лікаря, деякими приятелями-учителями та кількома земляками, які хоч і мали власні садиби, однак жили в таких самих квартирах. І все було добре. Але як тепер змиритися з тим, що коли до нього завітає хто-небудь з отих вельмож, то неодмінно побачить усю квартиру. Якщо приймати гостей в середній кімнаті, де зараз вітальня, членам сім'ї обов'язково доведеться проходити у дві інші, які мають вихід тільки сюди.
Та що скаже Ліна, коли запропонувати їй поміняти місцями вітальню і спальню?..
Поки що Пішта ввійшов у квартиру так, як звичайно: двері кухні були відчинені, і в передпокої пахло смаженою цибулею.
Пішта мимохіть шморгнув носом, повісив на єдину вішалку пальто, капелюх та палицю і зайшов у вітальню.
Яка ж вона незатишна! Його мовби вдарило електричним струмом. Як він досі цього не помічав? Стіл уже був накритий. Скатертина гарна, біла, але тарілки грубі, товсті, наче в ресторані. Сервіз Ліна берегла і в будні майже ніколи не ставила на стіл. Проте, чимало предметів з нього було вже розбито.
Вітальня—досить простора кімната, в ній навіть сто-* яло піаніно, на якому раніш грала Ліна. Втім, грала вона поганенько, найчастіше — тільки екзерсиси; в неї не вистачало вправності зіграти навіть простеньку народну пісню. Сини теж училися грати, однак охоти до музики не мали. Вони звичайно барабанили тільки заданий урок, здебільшого коли батька не було вдома. В меншого ще був . сякий-такий слух і бажання грати, але старшого доводилось садовити за інструмент силою.
"Ні, якщо із спальні зробити вітальню, туди не стане піаніно,— подумав Пішта.— А якщо перенести сюди із спальні дві шафи, то піаніно не поміститься і тут".
Пішта згадав, як вони переставляли меблі в кімнатах, коли купили піаніно. Ліна ретельно виміряла обидві кімнати й знайшла місце для інструменту. В квартирі стало просторіше, і можна було грати на піаніно навіть тоді, коли в спальні хто-небудь спав або лежав хворий.
"Нічим тут не зарадиш,— зітхнув подумки Пішта й узяв зі стола листи.— А цей письмовий стіл? Правда, його можна поставити і в меншій кімнаті... з ним особливого клопоту не буде...
Він глянув на один із листів, і в нього стислося серце. Впізнав почерк меншої сестри.
Відтоді, як Аделка вийшла заміж, Пішта не бачився з нею десять років. Якийсь час він тримав у руці листа, розглядаючи нерівно надірвані^краї,— певно, Ліна розірвала конверт рукою. Погана це в неї звичка — відкривати листи!.. Але як все-таки, зворушливо, що Аделка, довідавшись про нову посаду брата, вітає його...
Пішта вийняв лист із конверта і почав читати.
Лист був жахливий.
Аделка писала, що її шлюб — невдалий. Вона мусить розповісти все відверто й просити допомоги в старшого брата, бо її чоловік... Тільки тепер, після десяти років подружнього життя, виявляються всі його вади. їй уже несила терпіти таке життя; вона мусить розповісти любому братикові Пішті про своє жахливе становище. Чоловік її—нездара, людина, зовсім не пристосована до життя. Вже два роки він ходить без роботи, і вони живуть на заробіток Аделки. Вдома часто немає навіть шматка хліба. А в неї ж п'ятеро дітей... І вона часто не знає, чим їх нагодувати...
Пішта опустив листа. Читати далі не міг—серце так Щеміло і такий жах пройняв душу, що треба було перепочити, аби хоч трохи отямитись...
Він поклав листа на стіл і відійшов у протилежний бік кімнати, де стояв диван і маленький шестикутний, з дзеркальною поверхнею, столик для куріння, на якому лежала повна сигаретниця.
Пішта закурив, пройшовся по кімнаті. За дверима ліворуч про щось сперечалися хлопці. Ці двері тепер завжди були замкнені,— так звеліла Ліна. Кімната синів скидалася на студентську комірчину; прибирати в ній — марна справа. А до них міг завітати хто-небудь такий, від кого слід приховувати, що... Зараз Пішта радів, що двері замкнені, і йому не треба гримати на синів, закликаючи їх до порядку.
Він знов узяв листа, сів за письмовий стіл, що стояв між двома вікнами, під самісінькою стіною, і.заходився читати далі. Аделка писала, що, крім усього іншого, її чоловік почав волочитись за чужими спідницями... Йому байдуже, що дружина, маючи трьох дітей, взяла ще двох від його першого шлюбу і турбується про них, як про своїх рідних. Завів собі коханку і виправдується тим, що йому несила жити в цьому пеклі, що він прагне хоч якогось тепла. А дружина, мовляв, не може цього йому дати. І ось маєш! — знайшов усе це в повії, у розмальованого опудала! Весь час пропадає в тієї шльондри, тижнями не приходить додому. "Я вже боюся,— писала Адель,— що чоловік хоче мене кинути..."
Пішта знову відклав листа, скочив зі стільця й почав міряти широкими кроками кімнату. Аделка була улюбленицею усієї їхньої сім'ї, мила, чарівна дівчинка, за яку кожен з братів ладен був віддати життя. А потім — оцей клятий шлюб... Вона закохалася в панича із збіднілої родини, в неробу й гультяя, в нікчему. А брати ж бо передбачали її майбутнє. Чого тільки не робили вони, щоб урятувати Аделку! Скільки клопоту, скільки страждань! А той мерзотник, перш ніж брати шлюб з Адел-кою, розлучився з першою дружиною. І ось яка доля судилася нещасній сестричці! Як вона воювала із рідними через'цього покидька! Мати тоді ще була жива. Як її, бідолашну, вразив, вибір Аделки! Страшно згадувати!.. Пішта читав далі.
"Я не бачу ніякої ради. Терпіти це — значить приректи себе й дітей на голодну смерть. Соромно признатись, але в мене не залишилося жодного філера. Я в розпачі. Він не дає мені грошей, а я вже не маю сили працювати. Та й хіба багато заробиш тим, що я вмію робити? Сидимо на картоплі й сухому хлібі, та й цього іноді немає. Я терпіла скільки могла, але тепер уже не стало в мене сили. В цьому році навіть дітей не вдалося записати до школи. Вже листопад, а вони, бідолашні, й досі тиняються дома, бешкетують, а я нічого не можу зробити... Не вчаться, ростуть на вулиці, перед очима — приклад батька, нероби й гультяя... Що з ними буде?.. Коли приїдеш в Пешт —то навідайся — побачиш все. на власні очі, може, даси якусь пораду..."
Пішта кинув лист і стис руку в кулак.