Максим розумів, що добути золото з міді чи з якогось іншого металу він навряд чи зуміє. Бо вже й сам не раз пробував цього добитися, та все марно, тільки даремно час згаяв. Але зараз йому саме й треба було виграти час. Виграти час, а там буде видно, як воно ще повернеться. Тому, витримавши паузу — якраз таку, яка здалася йому найбільш переконливою, мовив:
— Роки, князю.
— Що?! — нсвдоволено зламав брову Заславський.
Максим зібрав усю силу волі і не видав себе. Повторив спокійно, з гідністю:
— Роки, князю.
А по хвилі так само спокійно додав:
— Досі, князю, жоден земний владика ще не може похвалитися секретом такого перетворення.
Останнє здалося князеві вагомим аргументом. До того ж полоскотало його самолюбство: виходить, він, Заславський, може стати першим на світі володарем таїни перетворення якоїсь малоцінної речовини в золото! О, для такої гри варто запалювати свічі.
— Тільки щоб без хитрування! — погрозив аптекареві. — Якщо довідаюся, що лайдакуєш і даремно марнуєш час — то вмирати тобі навіть не на хресті, як твоїм дружкам, а наткнутим на палю. І то стирчатимеш, поки ворон костей не обклює!
Аптекар мовчав. Розумів, що тепер кожне його слово могло тільки пригасити живчик надії на врятування.
А грізний вельможа гримотів. І хоча звертався він безпосередньо до Максима, але то вже було скоріше розпорядження своїм служкам, ніж повеління аптекареві:
— Я дам тобі змогу працювати. І матимеш ти для роботи все, що забажаєш. Але твоя робітня стане віднині і твоїм домом, і в’язницею. Залишити її ти зможеш тільки тоді, як я дозволю особисто. А звернутися до себе дозволяю лише в одному-єдиному випадку: коли здобудеш щось важливе і зможеш мені його показати.
Максимова в’язниця виявилася всього за якусь сотню метрів від князівського замку. Вірніше, то була й не в’язниця — звичайна дерев’яна хата з волоковими віконцями та під очеретяним дахом. Зате стояла вона на острівці посеред Ікви — повноводої річки, що вигнулася дугою біля замку. На цьому острівці, крім куреника княжого риболова Демида і крихітної вартівні, не було більше нічого. З міщан сюди ніхто ніколи не наважувався поткнутися — як осмілишся, коли тут гайдуки пантрують удень і вночі! Треба бути зовсім без клепки, щоб потикатися, коли князь перед замком заборонив навіть на човні пропливати.
Отож у ту хату йому доставили стільки всілякого причандалля, що він у своїй аптеці колись і третини того всього не мав. Почав Максим мудрувати біля склянок та горнят. А що ж будеш робити? Знав, якщо й випаде нагода втекти звідси, то не так скоро. А щоб дотягти до того "не так скоро", потрібно було трудитися. Бо вартові гайдуки не просто пильнують за ним, а й щодня доповідають кому слід про те, працює аптекар сумлінно чи тільки вдає, що трудиться, аби не опинитися на палі.
Але нуртувала в ньому жилка хіміка-дослідника. Можливо, він був одним з найбільших хіміків свого часу. І багато дослідів проводив з цікавістю, навіть захоплено. Робота стала для нього всім: вона скрашувала дні і місяці ув’язнення, спонукала не дуже помічати скупий харч, глуху самоту, тижнями замкнені двері хатини.
Час від часу він замовляв для дослідів те чи інше: сірку, свинець, живицю, крейду, бурштин, віск, селітру. І жодного разу не попросив окрайця хліба чи ще чогось їстівного.
Вартові звикли до скритника, якого їм було доручено пильнувати і який своєю поведінкою не завдавав їм аніякісінької мороки. Отож згодом все менше й менше додивлялися, коли він заговорював із риболовом Демидом чи просто цілу годину стовбичив при волоковому віконці, ковзаючи задумливим поглядом по річковій гладіні.
А в Максимовій душі жевріла надія про волю. В’язень чекав слушного часу, щоб втекти з острівця. І може, дочекався б. Та тут трапилася ота, здавалося б, непримітна подія, яка змінила скритникові усі плани.
Сталося ось що. Риболов Демид якось привіз із собою на острівець кілька буряків, маючи намір зварити собі в куренику борщу на обід. Але щось там йому не випало, а наступного дня його знов кудись погукали. Словом, буряки лежали та й в’янули. Були б вони викинуті, як непотріб. Але тут їх запримітив Максим і попросив дати буряки йому. А через якийсь час скритник почувався на сьомому небі: йому пощастило виділити із бурякових коренів… цукор! Точнісінько такий же цукор, як той, що його привозили заморські купці і за який правили шалені гроші. Щоб не сумніватися у своєму відкритті, Максим навіть замовив через вартових, аби йому прислали дрібочку справжнього заморського цукру для порівняння. Ретельне дослідження підтвердило, що дорогі заморські солодощі нічим не відрізняються від добутих ним, Максимом, із звичайного буряка.
Отут і засвітилася для скритника обіцяна йому воля! Адже він розумів значення свого відкриття.
Через вартового гайдука попросив негайно сповістити князя, що має сказати йому щось вельми важливе.
Сірий осінній ранок обіцяв стати першим днем його волі.
Заславський не забарився. Високоносий човен із двома гребцями вмить доправив князя до острівця, де вартові гайдуки лозинами вигнулися перед ним у догідливості.
— Ну, показуй! — звелів князь Максимові.
Аптекар підвів його до столу:
— Ось!
На незастеленому столі лежали дві грудочки цукру.
Заславський зиркнув на стіл, на Максима, потім знову на стіл. Нетерпляче стенув плечем:
— Гадаю, ти мене покликав не для того, щоб показати оці дрібочки цукру?
— Саме для того.
— Що?!
Максим, вдаючи, що не помічає його роздратування, пояснює спокійно:
— У цих двох грудках цукор цілком однаковий, в усьому однаковий. Тим часом ось цей цукор — привезений з-за моря, його приніс сюди вартівник на моє прохання. А ось цей — виготовив я із звичайнісіньких буряків, з яких щодня борщ варять…
Заславський перервав його:
— Ми, здається, домовлялися про золото.
— Я відкрив простий спосіб добування цукру, а це не менш важливо. Вам відтепер не треба буде купувати цукор у прийшлих купців, адже буряків на тутешніх землях можна сіяти скільки завгодно. А моїм способом можна виготовляти цукру стільки, що він стане в кожній хаті звичайним, як хліб… Ну й в одночас прибуток від цього буде, як же — це те ж саме золото.