Вона, властиво, гаразд і не відчула, думка прийшла далеко пізніше й невиразно, як їй на руку лягла чиясь м'ясиста й пухка долоня і голос з густими потоками теплоти й учасли-вості поспитав:
— Ну, таке! Що це з вами, серце?
З великим зусиллям вона прислухалась і нарешті впізнала той голос, як далекий відгомін морського прибою, і ще більше зіщулилась. Чоловік тим часом нахилився до неї ще ближче й над саме вухо поспитав:
— Та що ж це вам заподіяли, мадонночко?
Тося нічого не відповіла і тільки знову розридалась. Вона почувала гаряче схвильоване дихання в скроню й шию, але що ближче чоловік нахилявся й гарячіш дихав, то глибше й глибше вона проймалась плачем, тоді як тіло її люто трясла пропасниця.
Тося не сперечалась, як він став пестити їй голову, ніжно й голубливо приговорюючи, як нарешті він притиснув обличчя собі до грудей і почав гаряче й нестримно його цілувати...
І в тім, що вона віддавалась йому, була велика всепереможна хвиля чуття покори й самозниження і далека відгомінна думка, що вона безоглядно падає, але і в покорі, і в тій думці була тепла притишена ніжність. І що більше знижувалась, то рясніш заливало серце розпачливою радістю...
Утомний, збентежений і зляканий, він звівся і, обійнявши їй голову, знову став пожадливо й сласно цілувати її. Тося лежала зів'яла й приголомшена. Раптом вона, ніби вжалена, сіпонулась, підскочила й колюче-перелякано поглянула на нього.
— Що ви зробили зо мною?
Він, розчулений і теплий, відповів тихим, співуче-ліричіпш голосом:
— Та нічого лихого, мадонночко! їй-богу! Це ж дурниці! Однак вона божевільно вп'ялась очима, ніби чекаючи поба-
7а 24 М. Івченко
737
чити в ньому щось глибоко приховане, щось таке, чого ще досі не помічала в нім.
— Які дурниці, я вас питаю?
І раптом, уп'явшись по-жіночому в груди, розлючено заходилась його трясти, стиха ошаліло шепочучи:
— Що ти зробив, негіднику?
Горошко від несподіванки поточився, і вона, скориставшись цією хвилиною, ще дужче шарпонула його і, поваливши на землю, на одну мить з розпачливою зневагою поглянула на нього. Потім мерщій звелась, круто повернула, розірвала сплетені кущі дерев і подалась просто в гущавину парку.
Горошко сів, одну хвилину подумав, прислухався, ніби роздумуючи над усім, що сталось. Потім рішуче встав і пішов назирцем за Тосею.
В кінці парку, там, звідки розкривалась тепер задимлена туманом і тепла по-нічному долина ріки, вона сіла на пеньок, пригнічено задивилась удалечінь і тепер знову глибоко й прибито розридалась. Доглядач підійшов ближче, але спинився й назирцем чекав. Потім, дочекавшись тої хвилини, коли вона майже зовсім стихла, крадькома підійшов до самого пенька і, обережно перехилившись через плече, з лукавим підголоском Мефістофеля ніжно й розчулено поспитав:
— Що ви так, мадонночко?
Вона поглянула на нього здивовано-зневажливо й утомно поспитала:
— Що вам ще треба?
Він похилив по-лисичому голову й сказав:
— Ластівочко! Та не побивайтесь-бо так! їй-богу ж! Тося повернулась і вражено подивилась на нього з гострим
докором:
— Убирайтесь вон, негіднику!
Він став проти неї й, похиливши голову, розчулено й докірливо дивився. Сласний лукавий посміх застиг на обличчі. За хвилину він підійшов ближче і, впавши перед нею на коліна, вхопив її руки й почав цілувати. Вона гостро і вражено рвонулась, але Горошко пожадливо й міцно обсипав її поцілунками і нарешті, поклавши голову їй між колін, знесилений і розчулений, застиг. Густа тепла темінь, з синіми ворсистими зірками, вплітала їх у задуману й чуйну злагоду ночі.
Десь за годину вони обоє тихо й потай, ніби боячись розхлюпати якісь най миліш і питва, йшли до будинку. В коридорі Тося пожвавішала, а коли зайшли крадькома до її кімнати, вона мерщій спустила запони, по тому засвітила лампу й, повернувшись до Горошка, обвела його великими, блискучими від зворушення очима.
— І то ти мене любиш? Отакий ото ти? Ведмідь ти косолапий!
— Ластівко! Мадонночко!
Він поклав руки на груди, похилив голову й, сам розчулений такою ніжною сценою, переступив на два кроки, заміряючись її обняти, але вона в'юнку вато вивернулась і, виприснувши, подражнила його язиком. Все ж він у кутку піймав її іт здавивши в обіймах, засипав знову поцілунками, а вона, зібгавшись, дивилась на нього, дражлива і втішно щаслива від пестощів. Вона повела йому рукою по голові, розпатлала поміж пальцями чуба і, серйозно дивлячись і милуючись, задумано сказала:
— Як у тебе чорно коло рота. Тобі у ченці йти! Добрий ігумен був би — жорстокий докірник нас, грішних! А справді, чом ти не постригаєшся?
Він похилив голову і так само серйозно й розчулено сказав:
— Так ти б мене, ластівко, перестала кохати!
— Ну, це інша річ. А з тебе добрий чернець вийшов би. Ти справді постригайся.
Але він на це глибоко зітхнув, оді йшов од неї і, пройшовшись по кімнаті, розмахуючи рукою так, ніби поганяв волів, що йшли побіч нього, сказав:
— Ех, знаєш, мадонко, мене й без того багато стригли. Не хочу більше, їй-богу.
— Ну? —поспитала вона, роздумуючи.
— їй-богу! —відповів він і, перехиляючись, пройшовся по кімнаті. Тося хвилину постояла, зосереджено над чимсь роздумуючи, а далі одійшла й узялась слати постіль.
Вона примусила його одвернутись, швидко розляглась і сама перша залізла під ковдру. А вже звідти визирнувши, вона погрозила пальцем і показала язика. І по тому, коли й Горошко ліг у ліжко, вона щасливо й схвильовано засміялась, уся зібгалась в його обіймах і нарешті, випорснувши, знову розпатлала йому чуба, здивовано й наївно бачачи поруч себе цю зовсім не знану й таку кумедну істоту, що зветься мужчиною. Уражена до глибини душі, лякливо прислухаючись, як тіло їй мчалось у прірву, і сама млосніючи з того, вона розчулено й болісно, як мати, тиснула його до грудей і крізь сльози радісно шепотіла:
— Босяк... Волоцюга... Бандит...
Вона знову розпатлала йому чуба, сміливо додивляючись до нього, й нарешті поспитала:
— А хто ти такий є? Я ж тебе зовсім не знаю. Таки ж бо правда.
Він чмихнув і жартівливо сказав:
— Та я й сам не знаю, ластівко, хто я є.
— Отакої. Кажуть, що ти бик...
І вона пустотливо приснула від цих слів.