— А коли ж ви почнете? — поспитав Горошко.
— Ну, певне, дуже швидко. Тільки-но скінчимо головні роботи, як зразу й візьмемось.
— Так. Це дуже добре,— сказав Горошко і позіхнув. Але Сахнович цього не помітив.
Обидва повернули назад і пішли низом попри озері. На середині берега Сахнович спинився і знову задивився на вирубану галявину.
— А знаєте що? Тут же підґрунтя піщане. Добре буде засіяти це сосною та ялиною. Це буде прекрасний курортний клапоть для робітників станції. Ви собі уявляєте ? Трохи вище збудуємо літній дачний будинок, а внизу соснові сажанки й озеро. Чого вам ще треба?
Горошко зацікавлено й вивірливо оглянув Сахновича, ніби зважуючи, чи той серйозно говорить, і співчутливо відповів:
— А це було б добре. Еге ж! Розпочинайте, Михаиле Ісайовичу. А ми вас безперечно підтримаємо по професійній лінії.
— Що "підтримаємо", голубе мій? Дайте мені коштів, то ми й завтра почнемо. А що мені ваше "підтримаємо"?
— Діло таке. Коштів ми достанемо від райкому цукровиків.
— Ну, заждіть,— лагідно відповів Сахнович.— Дайте нам уладити все з лабораторією. А тоді візьмемось і за цю справу.
І він смачно якось цмокнув язиком і, надівши кашкета, швидко пішов далі, а за ним важко потюпав Горошко.
їдучи назад, вони майже не говорили. З півдня давно зійшло, і з заходу студив шелесливо-рівний вогкуватий вітер, що затуманив у сіру брудну хмару край неба. Полем ішов зажурений густий шум хлібів, вкритих сизою млою. Кінь біг рівною, ніби ледаче-задуманою ходою,— Сахнович уважно, по-господарському, пильним оком спостерігав окремі ділянки. Але, на диво, на ближчих дільницях людей не було. І це зразу ж чомусь збентежило Сахновича. Проте він тільки густо зітхнув собі в бороду й нічого не сказав.
Трохи пізніш, уже спускаючися з пагорка, вони догнали Орисю. Та неквапно йшла до станції з великим оберемюм тимофіївки. Сахнович спинив коняку й запропонував підвезти її.
— Що це ви маєте робити? — поспитав він уважно.
— Та це ж обмір треба зробити.
— Ви все щось витіваєте, Ірино Михайлівно! — поблажливо відповів Сахнович.— Скажіть, будь ласка, ви в минулім житті не були весталкою в Елладі або черницею в перших християн ?
— Ну, що ви, їй-богу! Таке й прийде в голову!
— Ні, ні, серйозно. Мені подобається ця велика тиша у вас, а разом і завзятість. Вона віщує страшенні бурі.
— Ну, що ви кажете! Справді ж бо, я ще розсерджусь.
— Ні, серйозно, Ірино Михайлівно! Це ж неймовірна річ: ви тільки подумайте! Ви така тиха й прекрасна людина, і ніхто вас не помічає тут, і нікому помітити! То жахливо, коли справді прекрасної людини в нашу пору нікому помітити! Що ви скажете?
— Ну, я вас прошу, залиште це! — вже червоніючи, говорила Орися. Однак Сахнович повернувся до неї і, взявши за руку, лагідно сказав:
— Не сердьтеся, голубко! Серйозно. Я вас дуже люблю. Але слухайте сюди. Ми все-таки дещо зробимо. Знаєте, отого задаваку — нашого про4>есора — ми познайомимо з вами ближче. Знаєте, це безобразіє, що він і досі як індик коло вас топчеться і ніби й зовсім не помічає вас. Ви знаєте, я його не дуже люблю, бо він чванливий і надутий. Але талановитий, сміливий, цікавий чоловік. Тут уже нічого не вдієте. І по-моєму, він у ваших руках вийшов би золотим. Га? Як ви вважаєте?
— Та залиште ви, Михайле Ісайовичу. Я не можу про це так спроста говорити,— майже плачучи сказала Орися.
— Тільки він ото якийсь покручений,— невдоволено зауважив Сахнович.— Ну й до жінок у нього ставлення трохи зневажливе й цинічне. Але, я гадаю, що він потроху виправиться. І тоді з нього будуть люди. Авжеж.
— Знаєте, коли вже говорити про це, то на мене це наганяє жах!—раптом щиро заговорила Орися.
— Що саме?
— Оце сучасне ставлення до жінки.
— Так? Ну, розуміється, тут мало приємного, особливо для жінки.
— Знаєте, я як подумаю тільки про це, так мені хочеться виколупати собі очі, роздряпати геть-чисто серце. Справді ж бо! Як можна з най святішого, з найвеличнішого процесу в природі — з тайни народження людини — зробити якесь болото страшне, якусь неймовірну гидоту? Як це можна? Серйозно!
— А так, так... це, знаєте, справді дико,— поспішив відповісти директор.
— І невже вони думають, що це так їм і минеться, що природа може простити їм?
— А розуміється, ні,— вже з лукавою посмішкою відповів Сахнович. І потім знову, взявши її за руку, сказав:
:— А знаєте що? Давайте ми їм яку-небудь селекцію придумаємо! Іде? Гаразд!
Орися мимовлі щиро розсміялась, а їй відповів засоромленою посмішкою Горошко, що увесь час сидів і мовчки слухав цю розмову. Втім, вони в'їздили на подвір'я.
Коло головного будинку Орися зіскочила з коляси і, тепло посміхнувшись, попрощалася з обома чоловіками. Ту звичайну приязнь, яку завжди почувала до Сахновича, цього разу вона далеко гостріш і яскравіш відчула, і серце їй наповнилось солодким жажким соком.
Скоро зійшов Сахнович з коляси, як до нього зразу підійшло четверо поденних. А придивившись, він помітив на ґанку біля контори цілий гурт. Йому зразу ж ударило, що тут щось негаразд, і він мимоволі насупився. Горошко стояв осторонь і похмуро спостерігав.
— Що вам треба, товариші? — глухо й застережливо поспитав Сахнович.
— Та ми нащот рощоту,— так само глухо, але й рішуче заявили робітники.
— Якого саме рощоту?
— Ну, звісно, за роботу ж.
— Що ж я можу вам заплатити, коли мені й досі нічого не прислали? Де ж я можу взяти?..
— А хіба ж на станції не знайдеться хоч за тиждень?
— А де ж знайдеться? Що вам, банок тут, чи що?
— Так, повірите ж, жнива надходять. Нам же всього треба і в своїм хазяйстві.
— Але в мене нема нічого. Ви розумієте чи ні?
— Та де ж таки, щоб на станції та й за тиждень не знайшлося заплатити. Не може такого бути,— заявив один селянин серйозним співучим тенором.
— Ну, де це видано, щоб станція не заплатила! — відповіли майже всі гуртом.— Ви вже як-небудь пособіть.
Сахнович нічого не відповів і замислився. Він добре знав, звичайно, всі ці потреби і легко йшов назустріч їм. Але цього разу та думка, що його заощаджені гроші, призначені на будову лабораторії, може в одну мить пожерти оплачування поденних робіт, боляче стиснула йому серце. І він ще раз рішуче покрутив головою й заявив гаряче: