— Заждіть, заждіть, будь ласка! — м'яко обізвався професор.— А припустім, ми от з вами маємо споріднену етнічну природу? Значить, ми мусимо з вами побратись.
— А як я не хочу? —капризно заявила Орися.
— Що значить не хочете? Мусите, коли ваша ласка! Втім, Орися, густо зашарівшись і сміючись, кокетливо
хитала головою:
— Ой, горенько! А як я все-таки не хочу? Що ви зробите? Справді ж бо?
— То ми вас видамо за нього,— раптом устряв Сахно-вич.— Авжеж, перший взірець селекційної людини виведе наша станція.
Дівчата обоє зайшлися голосним сміхом, тоді як директор тільки посміхнувся собі в бороду.
Орися вдячно й тепло поглянула так, як і завжди дивилась, коли він якось просто і ніби байдуже розв'язував найскладніші селекційні проблеми.
Але Сахнович уже встав і, цокаючи виделкою, знову попросив уваги: до столу саме подавали смажених качат з червоною капустою й яблуками; гості мимоволі прислухались.
— Я п'ю,— сказав він,— за виявлення в нас мужньої й прекрасної основи, п'ю за те, щоб перші спроби нового розмноження цих нових еліт було впроваджено на нашій селекційній станції!
Спочатку на обличчях гостей застигло втомне напруження, але тепер воно вмить розірвалось у гучний розгонистий регіт. Десь завзято й відважно цокали шклянки, полився гомін, нестримний, як молоде піняве пиво, що раптом вискочило з пляшки. Ледве чи могла б придумати кращу приправу до качки Ганна Іванівна. Але найщиріше сміялася Тося. Вона навмисне двічі цокнулася з професором, а відчувши, що її десь обійдено увагою, підкреслено крізь сміх сказала:
— Я теж вітаю... і бажаю... якнайбільш еліт вам.
Але професор повернувся до директора й, велично повівши рукою, зауважив:
— Я протестую, Михаиле Ісайовичу! Ви повернули мої думки зовсім не в той бік. Тут мене далеко не так зрозуміли, і зрозуміли погано. Товаришка ось хоче від мене мати якісь еліти. А коли я не згоден?
Тося вся зашарілась і кинула гнівний погляд, але стрималась і приснула соромливим сміхом:
— Ну, ну. Заждіть. Колись закаєтесь.
Сахнович подивився на нього лагідно й добродушно і, взявши за руку, сказав:
— Вікторе Петровичу! Я ж вас люблю, як відважну, дотепну й талановиту людину. Чуєте? І давайте ми з вами вип'ємо за ваш талант, за ваші успіхи наукові.
— Ет, нецікаво ви говорите, ласкавий господарю. Але однаково — давайте вип'ємо!
Тепер знову знялись бучні розмови серед окремих гуртків, а подекуди вихоплювались голосні вигуки, певне, публіка встигла вже напитись. Втім, Ганна Іванівна дивилась Серйозно й заклопотано, ніби зовсім нічого не помічаючи. За морозивом гомін на якусь пору притих був, і під ту тишу з-за столу виповзли Горошко й культурник. Обидва вони, перепрошаю-чись перед господинею, мерщій вийшли, причому культурник помітно похитувався, а очі його крізь окуляри виразно горіли блискучими зірками, Горошко дивився ще густіш і важче і витирав рукою широке, тепер залите пурпуровим кольором обличчя.
Решта гостей по вечері перейшла до вітальні, збилася в один гурт на канапі і в кріслах і слухала професора, який був теж помітно п'яний, але особливо багатий на натякливі дотепи. Він уже встиг перебити горілчаний дух цитриною і тепер поводився цілком вільно.
— Ну, так... Ми от говорили про народ, про людей наших, але що тепер за люди — дурниці! Я, знаєте, можу його так, як дядько гниду б'є— хрусь на нігті, й нема. А це ж я ще пригадую, як мій батько, звичайний собі хлібороб, міг станового вигнати з обійстя. Взяв собі просто халузину та й вигнав любісінько. І це, маєте собі, в часі Олександра ІІІ-го, в пору найлютішої реакції. Або дід мій, як чумакував, міг собі мажу з сіллю й рибою так собі жартуючи перекинути — плече підставив собі — раз, і мажі нема. А пили як — це ж богатирі були! Поставлять собі журавля, й цідять, та приспівують коло нього. Та ще яка горілка була! Що теперішня проти неї! І пили, розумієте, цілих три дні могли пити, і хоч би то б що. їхати куди було? Запрягає волів, їде собі і справиться неабияк. Пили, гуляли й діло робили, і було все добре. Молодці були, герої!
— І все попропивали,— глузливо зауважила Тося.— Нам нічого не зосталось: навіть того здоров'я, про яке ви говорите.
— Бо в усьому винуваті були жінки, коли ваша ласка. Вони все мусили придбати й берегти в господарстві, а вони цього не зробили. От собі маєте.
Але все ж професор не був такий п'яний, щоб не помітити, що його розмова починає стомлювати сусідів. Тим-то він не кваплячись скінчив свою мову, по тому поволі встав, попрощався ґречно з господарями й вийшов. А до нього пристали вже й інші гості.
VII
На подвір'я всі висипали з гамором і сміхом і зразу ж розбились на купки, і кожна купка зараз же вгрузала в темряву, що повисла на зеленаво-сірім небі павутинням, крізь яке важко пробивались сильветні верхів'я дерев з парку, тоді як нижче вся його маса потопала в безодні тінів. З сутінків зразу почалися веселі перегукування й сміх, але Орися перша обірвала цю веселу розперезаність і підійшла попрощатися з професором:
— Ну, бажаю вам рясно обрости елітами,— жартома кинула вона. Але професор зразу підхопив той жарт і гостро відповів:
— На жаль, без вашої половини я неспроможний на це. Орися здивовано поглянула на нього крізь темряву, перекосилась, стримуючи сміх, але відповіла з легкою нотою образи:
— Як зле ви зрозуміли мене. Я говорила про ваші цікаві теорії.
Професор перехилив голову й задивився, а потім розчулено й вражено сказав:
— Ах, яка ж ви спритна дівчина! Просто чудесно! Потім жваво стис руку Орисі й додав:
— Ну, вивернулись влучно, це чудесно!
Орися рвонулась від нього й, підбігши до Тосі, нахилилась і щось прошепотіла. Тося у відповідь заходилась глибоким грудним сміхом, але потім одіпхнула Орисю з удаваним серцем і докірливо кинула:
— Ну, Рисько, свинота! Ти хочеш, щоб я тобі уші нам'яла! Отаке й скаже!..
Вона підійшла ближче до проо^есора й поглянула на нього засмучено:
— На якісь провокації підбиває? — весело поспитав професор.— О, то лукава дівчина, ви не слухайтесь її.
Тося на це тільки махнула рукою.
— Ну що, може, пройдемось трохи? Як ви на це?
— А що ж? То й пройдемось,— спокійно відповіла Тося.