– Ітак, збори активістів нашої житлової контори вважаю відкритими!
Присутні заплескали в долоні.
– На порядку дня одне питання – персональна справа пожильця з квартири п’ятдесят три, будинку номер двадцять три по вулиці Індустріальній Робінзона Івановича Галапочки…
Галапочка сидить і байдуже дивиться у вікно.
– Слово для інформації має голова домового комітету товариш Базюкович.
Базюкович схиляє в поклоні голову. Солідно підводиться, бере папку, що лежить перед ним на столі, повагом, з дуже зосередженим і відповідальним обличчям підходить до невеличкої трибуни. Закладає окуляри, розкриває папку.
– Тариші! Сьогодні на міжнародній арені, тариші, обстановка, я б сказав, міняється…
Сидить Галапочка. Не чує слів промовця. Бачить, як той з-за трибуни розмахує руками, показуючи, очевидно, протилежні континенти, як худа і довгоноса його постать то ривком нахиляється над трибуною, то вигинається, ніби пританцьовує.
Галапочка подумки йде на околицю міста. Тут у два ряди вилаштувалися муровані кооперативні гаражі.
Метушаться в гаражах та біля них автолюбителі. Хтось лежить під машиною. Хтось заводить автомобіль ручкою.
Ось бокс № 13. Наближається до нього Галапочка. Відчиняє замок. Із-за дверей чути радісне коняче: г-г-г-м.
Галапочка відчиняє двері. З’являється радісна коняча морда.
– Ну як, сіно з’їв? – питає Робінзон. Плеще коня по шиї, гладить його морду.
У гаражі вздовж стін – мішки з кормами, пресоване сіно. Біля торцевої стіни – жолоб. Від палі, забитої біля жолоба, тягнеться ланцюг до вуздечки коня.
Галапочка порається біля жолоба. У дверях гаража з’являється автолюбитель, весь у мазуті.
– Слухай, друже, виручай! – просить Робінзона. – Заглух. Не дотягнув до гаража півкілометра…
Галапочка вийшов до нього. Подав руку. Той тернув долонею правиці спочатку об техаси, тоді простягнув її Галапочці.
– Що, бензину не вистачило? – спитав Робінзон.
– Та ні, бак повний.
– Шлея й орчик у кого? – по-діловому спитав Галапочка.
– Не знаю.
– По-моєму, у тридцять третьому боксі. Останнім ми його тягнули…
Ось вони біля 33-го бокса. Двері відчинені навстіж. У гаражі повно всякого хламу. Хлам такий різноманітний і в такому безпорядку розкиданий, що складається враження, ніби це звалище сміття. Серед тої купи сміття, біля самих дверей, – добряче-таки пом’ятий "Запорожець".
– Ей! Євтиховичу! Де ви там? – гукнув Галапочка.
З-за купи мотлоху навкарачки вилазить опасистий чоловік. Все обличчя поклеєне лейкопластирем. Рука на очкурі.
– Іду, іду!
– Шлею нам треба.
– Що, стукнули? – питає Євтихович.
– Ні, просто заглух! – пояснює Петро…
Стрепенувся Галапочка від спогадів.
– …Наша країна, тариші, видає на-гора гори вугілля! – рубонув рукою доповідач. – Видобуває небувалу кількість нафти, залізної руди. І вообще, тариші…
Галапочка думками знову пішов у гараж.
Ось вони почепили орчик до старенького-престаренького Петрового "Москвича".
Запрягають коня.
– Слухай, – озвався Петро, – де це Євтиховича так вмазали? По-моєму, це вже не вперше.
– Не вперше, але, мабуть, востаннє. У нього є кілька запасних крил, капот і ще дещо. Старе, поржавіле, як і сам "Запорожець". То він ставить їх на машину, виїжджає на трасу і зумисне робить так, щоб хтось легенько його зачепив. Тоді каже: "Давай, браток, поки приїде інспекція, розквитаємось. Ти мені даєш стільки-то…" Словом, збирає на нову машину…
Доповідач різко стукнув кулаком по трибуні:
– Ми боремося за чистоту середовища! Насаджуємо нові ліси, парки і сквери. Держава виділяє великі кошти, щоб кожен мешканець міста дихав чистим повітрям…
В цей час у відчинене вікно вривається хмара чорного диму. Чи то від паленої гуми, чи від мазуту.
У залі починається спочатку покахикування. Тоді все частіше вибухає кашель. Закашлявся й сам доповідач.
– Зачиніть вікно! – скомандував начальник ЖЕКу.
Галапочка, що найближче до вікна, підходить до нього.
У дворі, метрів за десять від вікна, горить чималеньке вогнище. Палають рештки автомобільної шини, ящики, сміття. Неподалік двірничка підмітає двір, збирає сміття, носить його у вогонь.
Галапочка зачинив вікно. Кашель ущух.
– А що робить жилець Галапочка? – продовжує доповідач. – Приводить до будинку коня. Засмічує, тариші, територію. Отруює сусідам життя. От, тариші, від мешканців будинку, в якому живе пожилець Галапочка, поступила скарга. У високу інстанцію. Нам її, тариші, надіслали для вжиття, тариші, заходів…
Йде, сідає за стіл.
– Хто хоче висловитися? – питає начальник ЖЕКу.
Руку піднімає худий тип з невдоволеною фізіономією.
– Слово має товариш Бурундукін, електрик! – сповістив начальник.
Бурундукін виходить за трибуну.
– Товариші. Галапочка мій сусід по стіні. І що я можу сказати? Я можу сказати: відірвався Галапочка від колективу. Хто коли бачив, щоб він із сусідами у дворі забивав "козла"? Хто бачив, щоб він зіграв у дурачка чи там, як на те пішло, бо він культурний і з бородою, то в шашечки? А шумить Галапочка через стіну завжди, я би сказав, шумно очень… У мене все…
У залі піднімається ще одна рука.
– Слово має товаришка Носова, ліфтер, – повідомляє Грос.
Немолода вже кругловида жінка, з рясно поораним борознами лицем і маленькими рухливими очима, виходить на трибуну:
– Я, товариші, товариша Галапочку знаю давно. Ще як він тільки поселився в нашому будинку. Хоч він з виду так і культурний, а внутрі щось нездорове. Колись я прошу його: "Робінзон, намалюйте мені вивіску "Ліфт не работає". А він каже: "Нащо вивіска? І так видно, що він завжди не работає…" І під бородою єхидно засміявся… Тепер я, товариші, думаю нащот коня. Чим його кормить товариш Робінзон Галапочка? Коли не зайдеш у наш гастроном – нема "геркулеса". Тепер ясно, чому нема "геркулеса"…
Носова пішла на місце. Руку підняв її сусід.
– Слово має товариш Лизяк, кочегар, – повідомив Грос.
Вийшов середнього зросту чоловічок. У залі забринів тоненький голос.
– Товариші! Я з Галапочкою стикаюся мало. Бо я в котельні працюю в поті лиця, а він десь свої художества викидає. Але мушу сказати, що є у нього куркульська жилка. Взяти такий приклад. Колись ми сидимо у дворі, забиваємо "козла". Ну, відповідно, виникла ідея… Але не вистачало, так сказать, матеріальних ресурсів. Тут якраз бачу: йде Галапочка. "Робінзон, – кажу, – нам одного тугрика бракує. Можете за компанію, а ні – то до зарплати…" І що, ви думаєте, цей культурний художник сказав: "Тугрика, – каже, – мені не шкода. Мені шкода себе. Цілий вечір не буде гарячої води, і я не зможу покупатися…"