Отже, для своєї безпеки я вжив усіх заходів, які могла підказати мені моя обачність. Як незабаром буде видно, вони були не зовсім зайві, хоч тоді я ще тільки передбачав те, що навіював мені страх.
Проте за цією роботою я не кидав і інших своїх справ. Як і, раніше, я ретельно доглядав мою маленьку отару. Кози не тільки давали мені їжу та одяг, — завдяки чому я міг заощаджувати порох та дріб, — а й уберігали мене від утомного полювання на диких кіз. Вигода була така велика, що мені не хотілось позбутися її, щоб тоді починати все знову.
Щоб запобігти цьому лихові, я після довгого міркування вирішив, що маю лише два засоби зберегти кіз: або знайти інше підходяще місце, викопати печеру й заганяти всю отару туди щоночі, або обгородити ще дві-три невеликі ділянки землі, досить далеко одна від одної та в якомога затишніших кутках, і загнати в кожну з них по півдюжини молодих кіз. Коли б. навіть трапилось якесь нещастя і загинула головна отара, то в мене залишалися б іще кози, і я скоро без особливого клопоту розвів би нову отару. Я спинився на цьому останньому проекті, як на розумнішому", хоч його здійснення вимагало багато часу й праці.
Я витратив не один день на те, щоб знайти найглухішу місцину на острові, і випадково натрапив на такий затишний куток, що кращого не можна було й бажати. Це була низина в гущавині лісу — того самого лісу, де, як я згадував, я заблудився, коли вертався додому зі східної частини острова. Тут я вибрав галявину приблизно три акри завбільшки, оточену лісом, як природною огорожею; в усякому разі, мені не треба було докладати тут стільки праці, як в інших місцях.
Я зараз же взявся до роботи на цій ділянці і менш як за місяць так щільно обгородив її, що міг перевести сюди свій гурт або отару, — називайте, як вам до вподоби. Зробити це було легко, бо тепер кози були вже не такі дикі, як спочатку. Не відкладаючи справ надалі, я відокремив з отари десять молодих кіз та двох цапів і перевів їх у новий загін. Після цього я витратив ще якийсь час на те, щоб укріпити загороду, як в інших загонах, але це я робив уже не кваплячись, дуже повільно.
І всю працю, весь цей клопіт викликав тільки страх, що охопив мене, коли я побачив слід людської ноги, бо досі я не бачив жодної людини ні на острові, ні коло нього. Вже два роки як скінчилося моє колишнє безтурботне життя, — цьому легко повірить кожен, хто сам зазнав життя під повсякчасним гнітом страху. На жаль, мушу додати, що постійний душевний неспокій, в якому я перебував у той період, дуже прикро позначився на моїх релігійних почуттях. Страх потрапити до рук дикунів і людожерів так пригнічував мій дух, що я звертався до творця лише зрідка, принаймні — так спокійно й покірно, як мені того хотілось. Здебільшого я молився так, як моляться люди, прибиті тяжким лихом, оточені небезпеками, чекаючи щоночі смерті раніше, ніж настане світанок. Я можу на підставі власного досвіду твердити, що до молитви більше схиляє спокійний настрій, почуття вдячності, любов та зворушення. Людина, пригнічена страхом, схильна до молитовного настрою не більше, ніж хворий до каяття, бо страх знесилює душу так, як хвороба знесилює тіло, і навіть більше, бо молитва є акт духовний, а не тілесний.
Але веду мою оповідь далі. Забезпечивши себе таким чином живим провіантом, я почав шукати по всьому острову іншого затишного місця для нового гурта кіз. Коли я дійшов до західного кінця острова, де досі ніколи не бував, і подивився на море, то мені здалось, що на великій відстані я бачу на морі човен. В одній з матроських скринь, що я перевіз з корабля, лежало кілька підзорних труб, але їх зі мною не було, і я не міг розрізнити, чи це справді був човен, хоч прогледів усі очі, вдивляючись у далечінь. Спускаючись з горбка, я вже не бачив нічого і перестав придивлятись, але вирішив не виходити більше без підзорної труби в кишені.
Дійшовши до берега (це була частина острова, де, повторюю, я ще ніколи не був), я зараз же переконався, що сліди людських ніг на моєму острові зовсім не така дивина, як мені здавалось. Я переконався, що коли б з особливої ласки провидіння мене не викинуло на той бік острова, куди дикуни ніколи не причалювали, то я скоро дізнався б, що мій острів вони відвідують дуже часто: вирушаючи далеко в море, вони використовували його західні береги як гавань. А також дізнався б і про те, що між пірогами дикунів часто відбувалися сутички, що переможці привозили сюди полонених і за своїм жахливим звичаєм, оскільки всі вони були людожерами, убивали й з’їдали їх. Але про це далі.
Картина, що відкрилася моїм очам, коли я спустився з горба й підійшов до берега моря, буквально приголомшила мене. Не можна описати жаху, що охопив мене, коли я побачив, що весь берег засіяний черепами, кістками рук, ніг та інших частин людського тіла. Я побачив також утоптаний майданчик, де було видно рештки вогнища, — тут, мабуть, ниці дикуни сиділи під час своїх жахливих людожерських бенкетів.
Я був такий вражений, побачивши все це, що навіть забув про небезпеку, яка мені загрожувала. Від жаху перед страшним викривленням людської природи, що могла дійти до такої пекельної жорстокості, у мене пропав весь страх за самого себе. Хоч я не раз чув про такі речі, але ніколи не бачив їх так близько. Я відсахнувся від цього жахливого видовища; мене почало нудити, і я б зомлів, коли б природа не очистила мій шлунок. Після того як я віддав геть усе, мені трохи полегшало, але деякий час я був такий слабий, що не міг стояти. Трохи очунявши, я знову якомога швидше зійшов на горбок і почвалав додому.
Відійшовши трохи від цієї частини Острова, я спинився, щоб отямитись від усього баченого. У глибокому душевному зворушенні я звів очі до неба і, вмиваючись сльозами, подякував богові за те, що він прирік мені народитись в іншій частині світу, де немає таких виродків. Хоч я вважав своє становище дуже поганим, але все-таки в мене було стільки втіх, що я мусив дякувати за них, а не скаржитись. Передусім, навіть у цьому становищі, мене підтримувала віра в бога й надія на його благословення. Це було більше щастя, ніж я заслужив за всі злигодні, яких я зазнав або міг зазнати.