Різноманітні форми мовчання

Сторінка 2 з 2

Москалець Кость

Але мовчання не означає німування, позбавленості дару "чистого звука мови", і знання про це теж є складником того цілісного досвіду, якого набув тут поет:

безмовність руйнує,

безмовність вивищується,

мов обернена абетка міфології;

звукодільне слово опадає по літері,

мить скоротилася настільки,

що кожна наступна

вже не відчувається

Безмовність є маніфестацією небуття й безчасу, чимось несвітським, тоді як слово — "збулося для світу пристановищем". Що це за Слово? І як воно збулося? Мабуть, не помилиться той, хто в короткому "амінь", що замикає "Абетку, або довгий вірш обкореної води", побачить ключ до читання цього вірша. І з ким іще ідентифікувати "невідпізнане" Слово, яке прийшло врятувати світ?

прочинилося серце

й поіменно

заплітає в крило

мить імені,

мить землі,

пощадженої словом,

мить світла

й себе

амінь

Отож, можна розглядати місцеперебування поета Григоріва в категоріях християнської парадигми, а його поезії — як форму сакрального мовчання під час спорудження храму.

Бог відсутній — але поет будує для Нього храм, знаючи про повернення Бога.

Бог — Слово, людина перед Ним є мовчанням, у найрізноманітніших формах: від захвату й страху — до любові. Слово народжується не з мовчання, а з Того, Хто є Батьком Слова. Але народжене Слово приходить і втілюється в мовчанні, тобто в людині. Стражденна людина мовчання — це Син Божий на хресті, Який Своєю смертю навчив мовчати Батька. Батько мовчить до сьогодні, не озиваючись ні в пророках, ані в поетах: "загублені відлуння тиші / ім'я над речами?".

Натомість людина почала говорити до Бога. І в цьому суть Нового Завіту: "ви — діти Божі", тобто слова Божі, до Нього ж таки звернені. Парадоксальним чином мовчання Бога виявляється промовистим, але промовляє воно не до людини. Бог промовляє до Себе людиною. Але після приходу Христа ця людина не є інструментом або посередником у цьому священномовленні.

І тому поет споруджує храм для Того, Хто має нарешті і відповісти йому, не як створеній природі, тобто обдарованій мовою одиничній речі, такій собі забавці "Talking", — але як власній дитині.

І тому храм цей споруджується не в камені або дереві, але в слові. Надходить час, — каже Ісус самарянці, — коли істинні віруючі не будуть поклонятися Батькові ні на горі, ані в Єрусалимі, а тільки в Дусі й Істині (Ів. 4, 21–24).

Тим часом, пересічний читач починає нудьгувати в мові: "Що це за вірші?! І хіба це вірші? Вони темні. Вони мовчать до мене. Вони, за перепрошенням, герметичні". А це поет наслідує мовчання Бога. Поет — наслідувач Творця, соратник і помічник у Його чині ("со-чинитель"). Поет уважає безглуздим заклик наслідувати природу, бути "реалістичнішим", позаяк має справу з живою, явленою ірреальністю — з мовою, тобто з тим, чого не існує в так званому "природному" вигляді. І якраз різноманітні форми мовчання, створені поетом, який наслідує відсутнього й мовчазного Бога, переконливо свідчать про те, що це поезія нашого сучасника, що це мовчання звернене таки до нас. Варто прислухатися до прихованого зізнання поета про нестерпну легкість такого наслідування:

урівень хистких сходинок

підпертих

з-над сили

плечем

у мить

здавалося б

їх неодмінного падіння

коли пригнічено

озираючись

тупцюють ніякі люди

в чеканнях

на іншого майстра

Зловісна пора "ніяких" або, кажучи Еліотовими словами, "порожніх" людей, які нічим не цікавляться й нецікаві самі по собі, наздогнала нас сьогодні. Все менше зустрічається тих, хто не втратив сутнісної людської властивості — здатності до бесіди, вже не кажучи про тих, хто спроможний осмислювати. Як бути поетові в суспільстві, ураженому безмовністю і безумністю, цілковитим непорозумінням в елементарних речах, агресивною і глухонімою монологічністю? Ситуація ускладнюється ще й тим, що монологи ці німують різними мовами, в дослівному розумінні й у переносному. Поетові, який, за означенням, є носієм міфу касталійсько-чистої мови, залишається небагато виходів із такого становища, й один із них полягає у "громоподібному мовчанні", у зримому, багатозначному і, в кожному разі, значущому мовчанні герметичного тексту. Під час будування Вавилонської вежі або, інакше кажучи, розвиненого соціалізму, існувала примусова однаковість одного мовомислення тоталітарного закону; і саме тоді герметики з їхньою приватною, відмінною, нікомуненалежною мовою вважалися — не без підстав — інакодумцями. Тепер, на диво, важко знайти бодай двох людей, які б не те, що думали подібно (це абсурдно й неможливо), але думали взагалі й робили б це добре. Тому поет-герметик опиняється у невластивому становищі герменевтика, тобто змушений тлумачити (не так уже істотно, що саме: твори латвійських поетів чи українських побратимів), — а кожне тлумачення є зведенням, збиранням або, принаймні, виробленням "спільної мови". А спільна мова тим і жива, що вона діалогічна. Простіше кажучи, поет опиняється ближче до буття (відомо ж бо, що "останні стануть першими"), залишаючи феномен герметизму "ніяким людям" — мабуть, надовго. Адже ще Хосе Ортеґа-і-Ґассет зазначав (у "Бунті мас"), що пересічній людині наших днів не спадає на думку сумніватися у своїй довершеності. Природжений герметизм її душі перешкоджає "еврименові" порівняти себе з іншими людьми, що було би передумовою для пізнання власної недостатності. Але порівняти себе — означало б на мить вийти з себе й увійти в шкуру свого ближнього. У нашому випадку — в шкуру поета, змушеного й вивільненого власним місцем для стояння в чистоті та мові. Пересічність не може бути непересічною, тобто якою-небудь. Це людина, позбавлена сутнісних ознак людини: мови й осмислювального розуміння ("пригнічено озираючись тупцюють ніякі люди").

Справжнє мовчання виявляється здатним до чування і в цьому чуванні воно по-своєму відкривається до того, що істина промовляє до істоти. Своєрідне мовчання віршів Михайла Григоріва спонукає читача прислухатися до того, що саме чують вони разом із їхнім автором. Не виключено, що в тому евентуально спільно почутому відбудеться зустріч. А кожна справжня зустріч розпочинається бесідою, так само, як кожний сон закінчується пробудженням, і в кожному очевидному забутті терпляче проростає сполох пам'яті буття про себе.