— Старались як могли,— сказав Трінідад.— Жаль Черокі, та що вдієш?
Раптом розчинилися двері і з'явився Черокі в традиційному костюмі Санта Клауса. Білі пасма перуки й розкішна біла борода закривали майже все його обличчя — видно було тільки темні іскристо-веселі очі. На плечах у нього був мішок.
Усі завмерли. Навіть сестри Спенглер, забувши стати в кокетливі пози, зацікавлено витріщили очі на високу постать різдвяного Санта Клауса. Набурмосений Боббі засунув руки в кишені й понуро дивився на безглузде, обвішане іграшками дерево. Черокі поставив на підлогу мішок і здивовано озирнувся довкола. Може, подумав він, нетерплячу ватагу дітлахів загнали кудись у куток, аби випустити, коли він зайде. Черокі рушив до Боббі і подав йому руку в червоній рукавиці.
— Вітаю тебе із святом, хлопче,— сказав він.— Можеш вибирати на ялинці все, що тобі заманеться,— ми негайно дістанемо. То давай руку, привітайся з Санта Клаусом.
— Нема ніяких Сайта Клаусів,— шморгнувши носом, буркнув Боббі.— У тебе фальшива борода. З козячої вовни. Я не дитина. На дідька мені твої ляльки і олов'яні коники? Візник сказав, що дадуть рушницю. А в тебе її нема. Я хочу додому.
Трінідад кинувся рятувати Черокі. Він ухопив його руку й гаряче потис.
— Ти вже пробач, Черокі,— сказав.— У нас у Жовтій Кирці нема дітей, та й не було ніколи. Ми сподівалися привезти їх цілий табун на твоє свято, але, крім цього шибеника, нікого не вдалося роздобути. А він, бач, атеїст і не вірить у різдвяних Сайта Клаусів. Нам дуже прикро, що ти даремно витратився. Ми з Суддею сподівалися привезти сюди повні сани дітей, і всі твої свистульки пригодилися б.
— То не біда,— спокійно мовив Черокі.— Подумаєш, витрати! Нема чого шкодувати. Викинемо весь цей непотріб у стару шахту, й кінець. І треба ж бути таким віслюком — зовсім забув, що в Жовтій Кирці нема дітей!
Гості тим часом з похвальною старанністю, хоч і без особливого успіху, вдавали, ніби розважаються.
Боббі відійшов у куток і вмостився на стільці. Холодна нудьга чітко відбилася на його обличчі. Черокі ще не зовсім вийшов із своєї ролі й сів поряд з Боббі.
— Де ти живеш, хлопче?— ввічливо спитав він.
— На Гранітній Стрілці,— неохоче процідив Боббі.
У залі було душно. Черокі зняв ковпака, перуку й бороду.
— Еге! — трохи отямившись, вигукнув Боббі.— То я ж тебе знаю!
— Хіба ми зустрічалися, малий?
— Не пам'ятаю. Але картку твою бачив. Сто разів.
— Де?!
Боббі вагався.
— Вдома. На скрині.
— Скажи-но, хлопчику, а як тебе звати?
— Роберт Лемсден. Це материна картка. Вона ховає її на ніч під подушку. Одного разу я навіть бачив, як вона її цілувала. А я б нізащо. Та жінки всі однакові.
Черокі встав і поманив до себе Трінідада.
— Посидь із хлопчиком, я зараз повернуся. Піду зніму цей балахон і запряжу сани. Треба відвезти його додому.
— Ну, безбожнику,— сказав Трінідад, умостившись на місце Черокі.— То ти, брат, стільки набачився всього, що тебе не цікавлять такі дурнички, як цукерки та іграшки?
— Ти неприємний тип,— в'їдливо процідив Боббі.— Обіцяв рушницю. А тут людині навіть покурити не можна. Я хочу додому.
Черокі підігнав сани до ганку, і Боббі виліз на сидіння. Баскі коні рвонули по накатаній сніговій дорозі. На Черокі була його п'ятсотдоларова шуба з молоденьких котиків. Хутряна підкладка приємно гріла.
Боббі дістав з кишені цигарку й почав чиркати сірником.
— Викинь цигарку! — сказав Черокі спокійно, але якимсь новим голосом.
Трохи повагавшись, Боббі кинув цигарку в сніг.
— Викинь усю пачку,— звелів той самий голос.
Хлопець скорився не відразу, та все-таки виконав і цей наказ.
— Слухай! — обізвався раптом Боббі.— А ти мені подобаєшся. Навіть не знаю чого. Спробував би хто-небудь отак мною командувати!
— Послухай, хлопче,— сказав Черокі звичайним голосом.— А ти не брешеш, що твоя мати цілувала карточку? Ту, що на мене схожа?
— Та ні. Сам бачив.
— Ти, здається, щось казав про рушницю?
— Казав. А що? У тебе є?
— Завтра матимеш. Із срібними наклепками.
Черокі дістав годинника.
— Пів на десяту. Що ж, ми прибудемо на Гранітну Стрілку в самісіньке свято. Тобі не холодно? Сідай ближче, синку.