Він вже зі мною бесідував, але я не став загострювати на цьому увагу. Кірнан же виявився менш поступливим і зауважив, що мусить піти останнім, щоб зачинити всі двері. Стеббінс не став чинити йому перепон. Усі три жінки, Лео Джером, Стеббінс і я спустилися на ліфті, лишивши поліцейських з Кірнаном і Хетчем нагорі. Стоячи на тротуарі, я проводжав поглядом жінок, які розбрелися по сторонах, і Лео Джерома, але ознак стеження не помітив. Снігопад, як раніше, не припинявся – радісна перспектива для Різдва і прибиральників вулиць. Біля тротуару очікували дві поліцейські машини, і Перлі, підійшовши до однієї з них і розчахнувши дверцю, кивком запросив мене залізти досередини.
– Якщо мені також пропонують прокотитися до прокурора, – заперечив я, – то я хотів би спершу попоїсти. Пам'ятаю – якогось разу мене там ледве голодом не заморили.
– Окружний прокурор тебе не чекає, – осміхнувся Стеббінс. – Поки що, принаймні. Я просто пропоную тобі укритися від снігу.
– Це міняє справу, – згодився я і прослизнув досередини, рухаючись подалі, щоб звільнити місце для Перлі. А місця йому треба було чимало. Вгромадившись на сидінні, він зачинив дверцю.
– Раз ми все одно сидимо в машині, – запропонував я, – чому б нам заодно не прокотитися? По місту можеш не колесити – просто висади мене на Тридцять п'ятій вулиці.
Однак Перлі неочікувано затявся.
– Я не люблю розмовляти під час їзди. Як, втім, і слухати. Що ти тут робив сьогодні?
– Я вже говорив. Розважався. Скуштував три марки шампанського. Мене запросила міс Дікі.
– Спробуй ще разок. Зі всієї компанії ти – єдиний сторонній. Чому? Для міс Дікі ти чимось особливим не являєшся. Вона збиралася вийти заміж за Боттвайля. Отже, чому?
– Запитай у неї.
– Ми вже питали. Вона сказала, що особливих причин запрошувати тебе у неї не було. Ще додала, що ти подобався Боттвайлю, та й решта вважали тебе за свого – з тієї пори, як ти розшукав для них якісь гобелени. Говорила вона плутано, підбирала слова. До того ж, сам знаєш – всякого разу, коли стається вбивство, а ти знаходишся поблизу, мені цікаво знати – чому. Запитую в останній раз.
Отже, вона не стала споминати про дозвіл на шлюб. Молодець. Я б із більшим задоволенням з'їв увесь сніг, що випав у Нью Йорку починаючи з полудня, ніж би спробував пояснити походження цього папірця сержанту Стеббінсу чи інспектору Кремеру. Саме по цій причині я і перерив корзинку для паперів.
– Спасибі за довіру, – відповів я, – але зловживати я нею не стану. Я вже повідав тобі, як на духу, про все бачене і чуте сьогодні, —— тут я невільно опинився в одній компанії з місіс Джером, оскільки я змовчав про розмову з Марго, —— І розповів усе, що знаю про усіх цих людей. Дай мені спокій і відправляйся ловити свого вбивцю.
– Я тебе знаю, як облупленого, Гудвін.
– Атож, і ти, навіть, називав мене Арчі. Я свято бережу пам'ять про це.
– Я тебе надто добре знаю, – замислено промовив він. Його крупна голова на бичачій шиї повернулася до мене, і наші погляди зустрілися. – Не думаєш же ти, що я здатний повірити в те, що цей хлопець чкурнув з кімнати, а ти його не помітив?
– Маячня! Я сидів на підлозі, у мене на руках помирав чоловік, а усі решта згрудилися навколо нас. Та ти й сам прекрасно знаєш, що несеш дурниці. Не вважаєш же ти мене співучасником убивці.
– А я зовсім не говорив, що вважаю тебе спільником. Навіть, якщо Санта Клаус і був у рукавичках – а навіщо вони йому знадобилися, як не для того, щоб не лишити відбитків, – я не стверджую, що він убивця. Але якщо тобі раптом відомо, хто він такий, то ти намагаєшся по якійсь причині його вигородити і зараз водиш нас за ніс, що тоді?
– Тоді було б кепсько, згоден. Порадься я з самим собою, я би перший виступив проти.
– Хай тобі трясця! – гаркнув Перлі. – Ти знаєш його чи ні?
– Ні. Аж ніяк.
– Ні ти, ні Вульф не приклали руки до того, щоб він з'явився там?
– Ні. Зовсім ні.
– Добре, провалюй. А в управління тебе запросять, як пити дати.
– Сподіваюсь, що не сьогодні. Втомився, як собака. – Я розчахнув дверцю. – Мою адресу ти знаєш.
Я перескочив через сугроб, а Перлі запустив мотор і машина з ревом рвонулася вперед.
Час для того, щоб спіймати вільне таксі, був саме слушний, проте, через бісів снігопад мені довелося промерзнути цілих десять хвилин, перш ніж поруч не пригальмувала жовта "канарейка". Коли ми підкотили до ганку нашого старого особнячка на Західній Тридцять п'ятій вулиці, було вже за вісім восьма.
Як і завжди, коли мене немає вдома, двері були на засуві, тож мені довелося дзвонити, щоб Фріц відчинив і впустив мене в дім. Я поцікавився, чи повернувся Вульф, і Фріц відповів, що так, мовляв, – повернувся і зволить вечеряти. Прибравши капелюха на полицю і повісивши пальто, я поцікавився, чи лишилося хоч щось для мене, а Фріц серйозно відповів, що так, лишилося і, навіть, дуже багато, і відступивши вбік, пропустив мене до столової. Справді, по манерах Фріц дасть сто очків вперед будь-якому мажордому чи дворецькому.
Вульф, розсівшись у своєму величезному кріслі за столом, поздоровкався зі мною – причому цілком нормально, навіть, не гиркнув. Я відповів люб'язністю на люб'язність, сів на своє місце, розгорнув на колінах серветку і вибачився за запізнення. Фріц приніс мені теплу тарілку, судок з тушеними качатами і страву з картоплею, запечену з грибами і сиром. Я, не скуплячись, наклав собі чималу порцію. Вульф запитав, чи йде ще сніг, і я відповів, що так. Потім, проковтнувши кілька шматочків, я порушив мовчання сам:
– Наскільки вам відомо, я цілком схвалюю ваше правило ніколи не говорити про справи під час трапези, але я втрапив у передрягу, яка до справ не відноситься. Вона стосується мене особисто.
Вульф хрюкнув.
– Про загибель містера Боттвайля сповістили по радіо о сьомій годині. Ти був там.
– Так, я був там. Я стояв поруч з ним на колінах, коли він помирав. – Я відправив до рота черговий кусок, гарячково мізкуючи. Біс би його побрав, це радіо! Я зовсім не збирався, навіть, згадувати про вбивство доти, поки не прояснив би важливіше, з моєї точки зору, питання. Коли в роті звільнилося досить місця, щоб ворочати язиком, я промовив: – Можу доповісти про все докладно, якщо побажаєте, але сумніваюся, щоб нам вдалося запопасти клієнта. Єдина підозрювана з доволі набитою калиткою, щоб оплатити ваш гонорар, – місіс Перрі Портер Джером,– але вона вже повідомила сержанта Стеббінса, що не має наміру терпіти погроз і образ. До того ж, якщо вони розшукають Санта Клауса, питання про полювання вбивці може відпасти само собою. Я ж хочу розповісти про те, що сталося до того, як Боттвайль сконав. Той дозвіл на вступ до шлюбу, що я вам показував, яйця виїденого не вартий. Міс Дікі передумала. Я викинув два долари коту під хвіст. Вона заявила мені, що вирішила вийти за Боттвайля.