Чорною безмовною тінню стояв поруч із ним Привид із простягненою вперед рукою. І тут Скрудж помітив, що Привидова рука протягнена до нього, а Невидимий Погляд наче пронизує його наскрізь. Скрудж здригнувся й відчув, що кров леденіє в нього в жилах.
Залишивши біржу, вони заглибилися в глухі хрущоби, куди Скрудж ніколи навіть не заглядав, хоча й знав, де розташований цей квартал і яка погана в нього репутація. Вузькі, брудні вулички; жалюгідні будиночки й крамнички; ледь прикритий смердючим ганчір’ям, п’яний, відразливий у своїй злиденності люд. Глухі провулки й підворіття, наче стоки нечистот, викидали в лабіринт кривих вулиць свій сморід, бруд і блуд, і весь квартал смердів пороками, злочинами, вбогістю.
У самій гущі цих кубел і нетрів була крамниця лахмітника – низька і немов придавлена до землі односхилим дахом. Тут за гроші скуповували ганчірки, старі бляшанки, пляшки, кісти й інше дрантя та мотлох. На підлозі купою валялися іржаві цвяхи, ключі, шматки дверних ланцюжків, засувки, чашки від ваг, зламані пилки, гирі та інший металевий брухт.
Купи підозрілого ганчір’я, протухлого сала й кісток приховували, здавалося, страшні таємниці, в які мало кому охота було проникнути. І серед усіх цих покидьків, які слугували предметом купівлі-продажу, біля складеної зі старої цегли пічки, де догоряло вугілля, сидів сивий шахрай доволі похилого віку. Підвішеною на мотузці фіранкою з напівзотлілого лахміття він відгородився від світу з його зимовою холоднечею й задоволено смоктав люльку, насолоджуючись спокоєм, тишею і самотою.
Коли Скрудж із Привидом підійшли до нього, якась жінка з об’ємистим вузлом у руках крадькома шаснула в крамницю. Але щойно вона переступила поріг, як біля дверей з’явилася інша жінка, теж із якоюсь поклажею, а слідом за нею в крамницю зайшов чоловік у вицвілому чорному костюмі, і всі троє були однаково вражені, впізнавши одне одного. На якусь мить запанував безмовний подив, який розділив і лахмітник, смокчучи свою люльку. Відтак трійко відвідувачів раптом розсміялися.
– Ось бачите, що прибиральниця завжди встигне першою! – вигукнула та, що випередила інших. – А праля вже за нею, а тоді й посильний гробаря. Погляньте, Джо, яка випадковість! Ми ж не змовляючись зійшлися!
– Що ж, кращого місця для зустрічі ви й не знайдете, – відповів старий Джо, виймаючи з рота люльку. – Проходьте у вітальню. Ти ж давно вже своя людина тут, та й ці двоє теж не чужі. Зачекайте, я зараз причиню двері. Ого, як скриплять! В усій крамниці, певно, не знайдеться шматка такого старого іржавого заліза, як ці петлі, і таких старих кісток, як мої. Ха-ха-ха! Тут усе варте одне одного, всім нам час на смітник. Проходьте у вітальню! Проходьте у вітальню!
Вітальнею звалася частина кімнати за ганчір’яною фіранкою. Старий згріб вугілля металевим прутом від сходового килима, мундштуком люльки зняв нагар із лампи, що чадила (було вже доволі пізно), і знову засунув люльку до рота.
Тим часом жінка, що прийшла першою, жбурнула свій вузол на підлогу, з нахабним виглядом усілася на табуретку, вперлася кулаками в коліна й зухвало подивилася на тих, хто прийшов після неї.
– І в чому ж справа? Чого це ви уп’ялися в мене, місіс Ділбер? – запитала вона. – Кожен має право подбати про себе. Він це вмів.
– Що правда, то правда, – сказала праля. – І ніхто не вмів так, як він.
– Якщо ж так, то чого ж ти стоїш і витріщаєш очі, немов когось боїшся? Ніхто ж не довідається. Ворон воронові око не видовбе.
– Звісно, звісно! – сказали в один голос місіс Ділбер і чоловік. – Уже це так.
– Ось і гаразд! – закричала прибиральниця. – І досить про це. Подумаєш, велике лихо, якщо вони там недорахуються двох-трьох речей, хоч і ось цих. Небіжчикові, як мені здається, вони вже не знадобляться.
– І справді, – сміючись, підтакнула місіс Ділбер.
– Якщо цей старий скнара хотів, щоб усе в нього залишилося ціле-цілісіньке після того, як він віддасть Богові душу, – продовжувала прибиральниця, – чому він не жив як усі люди? Коли б він жив по-людському, то вже, певно, хто-небудь догледів би його у смертну годину, й не здох би він отак – сам-саміський.
– Щира правда! – сказала місіс Ділбер. – Це йому кара за гріхи.
– Шкода лише, що покарали ми його мало, – відповіла прибиральниця. – Якби можна було дужче його покарати, я б точно не сиділа склавши руки. Гаразд, розв’яжіть-но цей вузол, Джо, і скажіть вашу ціну. І кажіть так, як є. Я нічого не боюся – першою покажу своє добро. І цих не боюся – нехай дивляться. Ми ж і раніше чудово знали, що кожен із нас прибирає до рук, що може. Тільки я в цьому гріха не бачу. Розв’язуйте вузол, Джо.
Але її хоробрі друзі нічим їй не поступалися, і чоловік у вицвілому чорному піджаку першим пред’явив свою здобич. Вона була невелика. Зо дві печатки, пенал, пара запонок і дешева шпилька для краватки – ото й усе.
Старий Джо обстежив усі ці предмети один за одним, оцінив, проставив вартість кожного крейдою на стіні й побачивши, що більше чекати нічого, підсумував.
– Ось скільки ви одержите, – сказав лахмітник, – і ні пенса більше, нехай мене спалять живцем. Хто наступний?
Наступною виявилася місіс Ділбер. Вона пред’явила простирадла й рушники, дещо з одягу, дві старомодні срібні ложечки, щипчики для цукру і кілька пар старих чобіт. Усе це також було оцінене крейдою на стіні.
– Дамам я завжди переплачую, – сказав старий. – Це моя слабинка. Так я й розоряюся. Вам належиться ось стільки. Якщо попросите накинути ще хоч пенні й будете торгуватись, я пошкодую, що був так щедрий, і зменшу півкрони.
– А тепер розв’яжіть мій вузол, Джо, – сказана прибиральниця.
Старий опустився на коліна, щоб зручніше було поратись, і, розплутавши безліч вузликів, витяг доволі великий і важкий згорток якоїсь темної матерії.
– Що це таке? – запитав лахмітник. – Невже завіса?
– А таки так, – зі сміхом відповіла жінка, погойдуючись на табуреті. – Завіса з-над ліжка.
– Та невже ти зняла всю цю штуку разом із кільцями, коли він ще там лежав?
– Ясна річ, зняла, – відповіла жінка. – А що такого?
– Тобі на роду написано нажити капітал, – завважив лахмітник. – І ти його наживеш.