Неназваний досі квадратноплечий біля дверей вже набирав якогось номера на телефонному апараті.
"Ало! Катрушин, ти? Самчук говорить. Ми на Струтинськой. Давай сюда "волжану", до послєднього под'єзда. І ліфта включи, бо шо нам, пєшком топать з девятого етажа? У нас же тут гость, із Западного сектора, він ще подумає, шо в нас, у Ровно ліфти не работають. Давай! Через п'ять мінут виходим."
Микола Іванович відчинив двері на балкон і вийшов. Шлойма взяв зі столу пакети й поставив перед матір'ю.
"Мамо, я ось тут подарунків купив. Джинси для Уляни, для Ілька, і ще…"
"Дякую, сину, нащо ти витрачався? У вас же там все таке дороге. А в нас все є. Дякую, сину, вона буде рада." – Зазирнувши до пакетів, мати відставила їх на підлогу. – "Що там у вас з Оксаною? Як там ви? Не бідуєте?"
"Прийшла "волжана" – повідомив Микола Іванович, визирнувши з балкона.
"Ні, мамо, у нас все в порядку." – Розповідати підробиці не хотілось анітрохи. Шлойма рвучко підвівся з канапи й попрямував на балкон. Микола Іванович хотів було перехопити його, але чи то не встиг, чи то не наважився. Шлойма переступив поріг балкона, витягаючи з пачки сигарету. Рука з запальничкою тремтіла.
"О, у вас хароші сігарєти!" – Микола Іванович всією своєю квадратурою виник у вузьких балконних дверях. – "Може, вгостите? А то від цього "Космосу" так у горлі дере…"
Шлойма простяг йому відкриту пачку, але Микола Іванович, замість узяти з неї сигарету, забрав усю пачку до рук і заходився її розглядати.
"Га-у-ло-і-сес… І шо то воно таке?" – потім він нарешті таки вийняв сигарету, припалив і схилився поряд зі Шлоймою на бетонне опертя.
Сонце десь за будинком добивалося до зеніту. У двір падала довжелезна прямокутна тінь, немов величезне темне вітрило. За дротяним парканом унизу висипали на перерву школярі. Старші діловито курили біля жовтогарячого клена, передаючи сигарету по колу в той час, коли малеча намагалась упоперек стадіону зіграти міні-тайм футбольного матчу. Праворуч бовваніла, затуляючи чверть небосхилу, коробка недобудованого будинку поверхів на п'ятнадцять, зяючи дірками незасклених вікон.
"Кооператив. Ніяк його не достроять." – Микола Іванович упіймав шлоймин погляд і поспішив пояснити, видихаючи тютюновий дим. – "Бо в людей зараз грошей не… не так багато. Але зарплату у нас платять регулярно. День у день."
Вдалині, за полем чаділо їдучим димом міське сміттєзвалище, – як і роки, й десятиліття тому. Праворуч, понад Бармацькими ярами багряніли гайки між полів. По об'їзній трасі повзли на Сарни якісь вантажівки й цистерни, фарбовані в понурі військові кольори.
"Пора їхать, Шлойма Васильович." – Микола Іванович шпурнув недопалка униз.
"Мамо, я ще повернусь!" – промовив Шлойма вже у дверях, але мати, дивлячись йому просто у очі, своїми карими у його сірі, заперечливо похитала головою.
Ліфт зі скреготом роззявив свої двері й усі троє увійшли до запльованої, а колись лакованої кабіни, де на плити ДВП місцями були грубо набиті несиметричні квадрати фанери. Доки кабіна повзла донизу, Шлойма намагався зосередитись: що далі? Вочевидь, повернутися до матері вже не вдасться. Тоді – що? Відбути це "відкрите засідання" Спілки письменників і від'їздити. Так, треба повертатися. Оце попав, так попав. Але чого б їм тебе затримувати? Та чи мало, з якої причини? Наприклад… Прикладів можна напридумувати просто зараз необхідну кількість.
Ліфт востаннє смикнувся і зупинився. Двері розлізлися й Шлойму підштовхнули назовні, у під'їзд. Знадвору, перед самими сходами, підігнана впритул до дверей, вже стояла "Волга" світло-сірого кольору з відкритими обома задніми дверцятами.
"За машину свою не беспокойтеся. Вам її возвратять." – оптимістично заспокоїв Шлойму Микола Іванович. – "Сідайте." – Він першим поліз на заднє сидіння. Другий квадратноплечий, Самчук, сів останнім, рвучко причинив дверцята наглухо. Кілька разів смикнувшись і пчихнувши, "Волга" рушила.
Горобини по обидва боки вулиці вже багряніли пурпуровими кетягами. Хмарне зранку небо, як це й буває в середині вересня, ближче до полудня роз'яснилося. Рідко траплялись перехожі, автомобілів не було взагалі. Праворуч промайнув кіоск з рекламою сигарет "Верховина" без фільтра.
"А пока доїдем," — повернув до нього усмішкою обличчя Микола Іванович, — "можна у вас іще одну сигарету хорошу? І ще ето…" – він ніяково затнувся, — "ви случайно там журналів разних не привезли? Ну, з дєвчонками голими… "Плейбой", чи як вони там називаються. Я би купив, єслі б недорого."
"Ні, не привіз." – Шлойма простягнув йому вже напівпорожню пачку.
"Ну, я просто так поінтересувався."
"Волга" вже минала палац культури текстильників зі скульптурою "Ткаля" перед фасадом. Шлойма озирнувся. Велетенська жіноча постать сиділа на постаменті, неприродно викрунувшись, відставивши убік стулені разом ноги. "Вона усе така сама страшненька." – подумалось. Ніби зустрів давно знайому, живу людину після довгої розлуки. А вона така ж сама.
На перехресті з Млинівською авто пригальмувало, об'їжджаючи прикриту жовтогарячим брезентом виямину, котра зяяла посеред бруківки.
"Блін, да коли вже вони ці ями позасипають! Довбають по всьому городу, он і прямо на дорозі вже!.." – сірники в Миколи Івановича не загорялися, димілися й гасли, і він пхав їх під денце коробки. Шлойма нахилився вперед і клацнув йому перед носом своїм "зіппо".
"Ето я понімаю, западна техніка" – випустив дим від першої затяжки Микола Іванович, але зиркнувши поза Шлойму, на Самчука, поспішно докинув – "Хотя і у нас не хужі випускають, на радіозаводі. Тіко їх на експорт гонять, у Білорусію…"
"Ти би помовчав про радіозавод перед іностранцем. Це ж секретний об'єкт стратегічєскій." – зронив крізь зуби Самчук. Микола Іванович хотів щось відповісти, але тільки частіше задихав тютюновим димом.
"Волга" на мінімальній швидкості котилась останнім відтинком вулиці Міцкевича перед стіною. З довгого крутого спуску стіна унизу, її закрут від готелю "Мир" до сірого бетонного паралелепіпеда обкому КПУ видавався у крайньому разі добротним бетонним парканом навколо будівництва, але аж ніяк не фрагментом міждержавного (українсько-українського) кордону.