"А може пашлі в комєрчеський оддєл!" – раптово виникають поряд троє молодиків у запилюженому вбогому вбранні, немов робочі з будови, які вийшли на обідню перерву. Їхня перерва, схоже, збіглась з "переривом" у кафешці, їхні нутрощі прагнуть пива, й вони ідуть за ріг "дерев'яшки", кудись за чахлі молоденькі липки, ще раз за ріг, ти прямуєш слідом за ними, вони заходять у якісь двері без жодних табличок, прості двері службового входу. Ти заходиш слідом і опиняєшся в невеликій кімнаті, перегородженій навпіл прилавком, на якому зігнута удвоє картонка повідомляє написом, зробленим від руки, що це "комерційний відділ" і торгівля в ньому "проізводиться за СКВ і грівні ЗУР". Молодики, не озираючись на тебе, назбирують по кишенях якусь конкретну суму. А ти оглядаєш асортимент комерційного відділу, у всій повноті представлений на кришці великого холодильника під вікном. Баночне пиво "Львівське-преміум" (тут воно – імпортне!) по чотири гривні за баночку, удвічі дороже, ніж у барах Західного сектора, якісь крекери не першої свіжості, іще щось підозріле, у яскравих пакетиках з фольги. Добре, нехай буде хоч пиво з крекерами, як нічого іншого роздобути не можна.
Знову промайнула думка про гроші, та по хвилині цілком безглуздих і безладних пошуків у задній кишені штанів раптом знайшлися три учетверо зігнуті, вкладені одна в одну банкноти по десять гривень. Цілий скарб, як на такий випадок! ("Ніколи в цій хаті гроші не триматимуться, коли ти так ставишся до них!" – картала його Оксана, знайшовши в нагрудній кишені піджака, який збиралась занести в хімчистку, дві забуті там стогривневі банкноти з якогось випадкового гонорару.)
"Ви не купуєте?" – на це його запитання троє "роботяг", як він вже подумки встиг їх пойменувати, промимривши шось нерозбірливе й не вельми доброзичливе, відступили назад, до дверей, усе ще продовжуючи пошуки якоїсь певної суми по всіх своїх кишенях, зовнішніх і внутрішніх.
Розмінявши десятку (копійок на здачу в продавщиці не виявилось, тож вона округлила суму до семи гривень), Шлойма вийшов назовні, притискаючи до грудей пиво й хрусткого пакетика. Поблизу, під чахлою липкою гостинно розкарячилась лавочка з усього лиш однією виламаною дошкою. Він встиг нерівно роздерти крекерного пакетика, з пшиком відкрити пиво, яке пустило легеньку пару (точнісінько, як у вірші Неборака, відзначив подумки), й навіть зробити той найсмачніший перший, великий ковток, як з дверей комерційного відділу всі утрьох висипали "роботяги" і без ніяких церемоній попрямували до нього. Всілися поруч, на лавочці, всі рядком, трохи ще й потіснивши його до самого краю. Ну та вже...
"Раньше ж, Вася, нащот разного желєза як було!" – продовжував котрийсь із них почату раніше тему. – "Його всюду лежало скіко хоч. Нащот желєза був повний комунізм. От, допустім, приходиш ти до мене й говориш, мол, мені нада та желєзяка. А я тобі говорю – бери пожалуста, нема проблєм! А щас, канєшно, вже не то... Он вчора сосєд мой, дивлюся, тащить новєньку розкладушку. Говорить, нада похмелиться, вот і несу здавать." – Низенький русявий щокань у куфайці, заляпаній чимось білим, енергійно жестикулював перед носом у співрозмовника. Той дивився на щоканя світлими, майже білими, безтямними очима, думаючи про щось далеке і своє. Потім він повернувся до Шлойми, по-змовницьки нахилився впритул і з бічної кишені піджака вийняв гарного ножа з набірним руків'ям всіх кольорів райдуги. – "Слиш, мужик. Вот такі ножички дєлаєм, на заводі мєталоіздєлій. Купи, недорого... Десять ваших етіх... грівень." – Білі безбарвні очі дивились Шлоймі в обличчя суворо й невмолимо. Лівою рукою білоокий ніжно але міцно обійняв Шлойму за плече. – "Понімаєш, нада випить з мужиками, а нема за шо..."
Шлоймі пригадався давній польський фільм "Єва хоче спати", у якому таким самісіньким робом самотньому перехожому пропонувалось у вечірній час придбати у власність цеглину. А білоокий, чи по щирості, чи ретельно граючи завчену роль, кілька разів клацнув кнопкою, то вбираючи, то випускаючи лезо, і на підтвердження його високої якості, легенько, єдиним рухом, самим тільки кінчиком вістря без особливого зусилля розрізав пакетика з крекерами, що його Шлойма стискав у правій руці. Кілька печивок випали на траву під ноги. Шлойма поклав пакетика на коліна, а щокань у куфайці підібрав розсипані з землі й майже непомітно запхав собі до кишені.
"Десять гривень, кажете?" – Шлойма, відчувши у розмові елемент гри, вірішив трохи зіграти й собі. – "А чого так дорого?"
"Да вєщ же хароша, ти шо, не понімаєш?" – роботяга не відступався, він все щільніше обхопив Шлойму ніби й не однією рукою, а двома-трьома, окрім тієї, у якій стискав ножа. Його дихання зробилось переривистим і спраглим, неначе у коханця, котрий відчуває наближення еротичного моменту. – "Ти хоть знаєш, скіко така вєщ у нас на базарі стоїть? А у вас, там, в западной часті, їй вобще ціни нема!.." З рота в білоокого разом зі звуками струменіли якісь дивні випари, суміш чогось кислого з чимось спиртовим.
"Звідки він знає, що я з західного сектора? Ах, так, я ж гривнями розплачувався..." – Шлойма поліз до задньої кишені вельветок і вийняв звідти дві десятки. Одна з них, ледве встиг він їх роз'єднати, щезла в лівиці громила, хоч він і продовжував нею обіймати Шлойму за плечі. Своєю правою Шлойма не без зусилля видер ножа, який тепер вже належав йому, з долоні білоокого. Вся трійця, немов по команді, підскочила з лавки й майже полетіла до дверей комерційного відділу.
Шлойма покрутив у руці ножа, кілька разів клацнув кнопкою. Лезо вискакувало досить повільно, неохоче, з кількасекундною затримкою в держалні, зовсім не так, як у хвацьких руках білоокого. Сховавши ножа до внутрішньої кишені джинсівки, письменник Ецірван повернувся до свого пива. Та ледве він устиг зробити другий великий ковток і захрупати його крекером, як трійця у куфайках радісно викотилася з дверей. Прожовуючи солоне сухе тісто, Шлойма внутрішньо напружився. Мало, чого ще чекати від цих хлопців, он яку оборудку вони з ним щойно провернули...
Двоє з трьох (а третім в компанії був невиразний тип середнього зросту й статури) тримали в руках по банці такого самого пива "Львівське преміум", як і в нього, третій ховав щось під пахвою, найшвидше – пляшку. Всі вони знову прямували до Шлойми. Інших лавочок в парку для них, вочевидь, не існувало.