Із сичанням і риканням рись відштовхувала від себе жердину, зісмикувала з неї зашморг, але мисливець наполегливо домагався свого. Якось рись так сильно вдарила лапою по жердині, що вибила її з рук людини. Довелося все повторювати спочатку. Втративши нарешті терпець, мисливець штовхнув звіра жердиною в живіт. Злякавшись, рись полізла вище, вчепилася в стовбур усіма чотирма лапами. Не втрачаючи й хвилини, мисливець піднявся за нею і спритно накинув їй на голову мотузяний зашморг. Після цього він кинув на землю жердину.
— Затягуй! — гукнув він товаришеві, який стояв на землі, і той смикнув на себе мотузку.
Пересвідчившись, що зашморг міцно охопив шию звіра, мисливець зліз з дерева.
— Тепер тягнімо! — скомандував він.
Нелегко було відірвати рись од шерехатої кори дерева, стягти її на землю. Чинячи відчайдушний опір, вона не хотіла розтискати своїх чіпких світлих пазурів, але мотузка врізалася їй у шию, тягла вниз. Задихаючись, рись почала повільно сповзати, погрожуючи людям і собакам вишкіреними іклами. З якою ненавистю сипалися жовті іскри з її розширених чорних зіниць! Скільки в них було люті до людей і до собак!
Ще ривок — і звір впав у сніг. Миттю на нього накинули фуфайку, притисли до землі. Мисливці швидко зв'язали рисячі лапи, спритно наділи їй на голову ковпак і вкинули полонянку в лантух. Шалено калатало серце в грудях звіра. Та не було ні сил, ні змоги чинити опір. Людина була дужча за неї, і звір мусив скоритися їй.
[1] Камус — шматки шкіри з ніг оленя, зайця, песця.