IX
В часі різдвяних свят Іван справді вибрався до рідного села. Він ніс у пазусі 50 ринських, зав’язаних у шматині, а в голові готовий план — відкупити хоч часть своєї батьківщини.
Зайшов просто до жида, котрому продав був батьківську хату з огородом, садом і трьома моргами примежного поля. Жид закупив се добро не на те, щоб господарювати, але мав думку завести в хаті шинок і попри тім занятися лихвою й іншим жидівським ремеслом. Але якось йому се не вдалося. В селі були вже чотири шинки і на п’ятий годі було дістати концесії. З лихвою також ішло кепсько, бо було вже кілька інших п’явок, що "псували інтерес". В додатку жида обікрали, так що він замість запомогтися зовсім скапцанів на тім обійсті. "Нещасливе місце!" — говорив він і носився з думкою відпродати се місце і перенестися на якесь інше. То й не диво, що Іван зі своїм планом відкупити батьківщину був йому дуже милим гостем, особливо коли прийшов не голіруч. Вони й згодилися, що Іван за ціле обійстя, продане жидові за 300 ринських, заплатить 400 ринських протягом найдалі півтора року і, доки не заплатить усього, жид буде сидіти на грунті. Іван другого дня поїхав з жидом до міста, зробили контракт у нотарія, і Іван дав жидові зараз першу рату, 50 ринських, і аж тоді відітхнув свобідніше. Він мав тепер ціль перед собою і чув у собі охоту до праці, почував, якусь нову силу.
Про Фрузю він сими днями мало думав. Від жида він довідався, що її в селі нема і не було і що її батько, довідавшися недавно, що її нема і в Бориславі, ходив до жандармерії, щоб шукати за нею, але досі не має ніякої відповіді. Іванові було прикро, він не мав охоти стрічатися зі старим і, не вертаючи до свойого села, він таки з міста просто рушив назад до Борислава, передавши старому Фрузине шмаття.
X
Ішли дні за днями, тижні за тижнями. Жандарі розпитували про Фрузю і Івана, і Ганку, і інших робітників і робітниць, вивідали все, що було аж до пам’ятного вечора, але далі не могли дізнатися нічого, і по кількох днях усе затихло. Не знати, хто пустив поголоску, що Фрузя пішла десь на службу: одні бачили її у місті у якогось жида, інші чули, що вона десь у горах, у якійсь швабській колонії, ще інші говорили, що виїхала з якимсь панством до Стрия чи до Станіславова. На тім якось і успокоїлося.
З Ганкою Іван розійшовся ще перед різдвом. Не то, щоб посварилися, але так якось вона обридла, знелюбилася йому, і він не міг дивитися на неї. Вона зразу і байдуже собі. Овва, не хоче її Іван, невелике свято! "Менше клопоту на мою голову. Сама жила і заходилася досі, то й відтак потрафлю". Але по кількох тижнях вона поблідла, пожовкла, змарніла. Її знов учепилися страхи, вона не могла сама спати, зривалася вночі, кричала, розщибала собою. Вкінці одного разу вона попросила бабу Орину, ту саму, що жила разом з Фрузею, щоб віділляла їй перестрах. Стара славилась ворожкою і знахаркою. Вона згодилася зробити се і почала обережно випитувати Ганку, відколи у неї той перестрах, від чого, як? Ганка зразу призналася, що від покрови (в тім часі пропала Фрузя), але далі не хотіла сказати нічого. Стара почала шептати над водою, розтопила кавалок олова і вилляла його над Ганчиною головою в миску з водою, а потім, заглянувши в миску, скрикнула:
— Ой, дівонько! Нещаслива ти, сирото! Ніхто тобі не поможе!
Ганка одеревіла зо страху.
— Або що таке?
— Ади, небого! Олово розскочилося в воді на дрібний пісок.
— А що ж то значить?
— Ет, що то говорити! Най ся преч каже, не годиться й згадувати при хаті.
Ганка не допитувалася дальше, а стара не йшла, а все придивлялася мисці з водою із розприсканим оловом, похитувала головою та рушала зів’ялими губами, немов розмовляючи з кимсь без голосу. Дивлячись на неї, Ганка почула в серці холодний переляк; їй здавалося, що стара розмовляє з якоюсь марою, що зазирає їй у душу своїми напівпогаслими очима і читає там її страшну тайну. Вона вхопила з-перед баби миску з водою і викинула її через вікно геть на смітник. Баба спокійно дивилася на неї і всміхалася так само без голосу.
— Недобре з тобою, дівонько, недобре! — мовила вона. — То в тебе не перестрах, небого, ой, ні.
— А що ж таке?
— Щось у тебе на серці лежить, дівонько, Ой, так, так. Я се знаю. І не буде тобі легше, поки не признаєшся.
Ганка спалахнула:
— Що ви, бабо, говорите? До чого мені признаватися? Що я, вбила кого, чи обікрала, чи що?
— Або я знаю?— мовила баба, здвигаючи плечима. — Не моя річ, сирото, не моя річ. Я тобі не з свого розуму говорю, а з того, що водиця свята показує. А ти собі як знаєш, так і роби.
Баба почала збиратися до відходу. Ганка чула, що тепер, після тої ворожби, її неспокій ще побільшав і що тепер вона нізащо не засне сама. І вона надумалася попросити бабу, щоб перебралася до неї (вона мала вже свою окрему комірку з піччю і тапчаном) і ночувала з нею разом. Стара почала дорожитися, але Ганка не попускалася її, і вкінці стара згодилась ще того самого дня перебратися до неї.
XI
Не інакше, як тільки чари хтось наслав на Івана. І не пізнати хлопа. Ні з нього мови, ні розмови. Жиє, як той медвідь у норі, до шинку не ходить, пити не п’є, все щось думає, щось муркоче, а скупий такий! Сам собі жалує. Жиє, як собака, не товаришує ні з ким, сам у собі засклепився, мов слимак у шкаралущі. Що був уперед охочий до гулянок, до пісень, до дівчат, то тепер ані знаку! Не інакше, тільки чари якісь!
Так гуторили не раз між собою ріпники. Вже вони всіляко підступали до Івана — і щирістю, і насміхами, і жартами, і направду, нічого не помагало.
— Ет, дайте мені спокій! Що ви знаєте? Вам своє в голові, а мені своє,— тільки й усеї було відповіді, яку чули вони від нього.
І відходили, здвигаючи плечима. Одні казали, що він задумав женитися, другі говорили, що записав був душу нечистому, а тепер кається, але Йванові се все було байдуже.
Врешті відкись дізналися, що він задумав відкупити свою батьківщину. Сам Іван нікому не говорив про се, але хтось із його сторін приніс сю вість до Борислава.
— Ага, ось на що він гроші складає! Чекай же ти! А перед нами ховається, мов не знати з яким секретом!
За кілька день з Іваном "пожартували": у нього вночі вкрали гроші. Небагато там тих грошей було, щось з вісім ринських, а проте шкода. Іван наробив крику, але гроші пропали.