— Обоє розумієтеся, як лисі коні,— з погордою мовила Фрузя.
— Се й найліпше. Я знаю, що коли він підлещуєся до мене, то має в тім свій інтерес, а він знає, коли я до него зуби сушу, то се не з великої любові, а також задля якогось інтересу.
— Тьфу! — з обуренням сплюнула Фрузя.
— Плюй, не плюй, а я кажу, що так ліпше. Ти з великої любові дійшла до того, що тепер ідеш кудись на зламану голову, а я собі сита, здорова і вдоволена. І йому також не зле з тим.
— Йому?
— Ну, певно. Адже ти сама бачиш, що зо мною він веселий, розмовляє, жартує, співає, а з тобою все кваситься і сердиться.
— Ти вчарувала його. Дала йому якесь дання.
— Ні, небого.! Не я вчарувала його, але ти дурна та нерозумна. От що! Не вмієш обходитися з парубками. Ти причепилася до одного та й думаєш, що лиш тілько світа, що в вікні. Ха-ха-ха! Якби ти знала, як інші жиють! Як собі дають раду! Щоб я сохла та плакала за ним? О, не діждав би він сего! Нехай він сохне за мною!
— Коли ж бо я не можу.
— А не можеш, то сама на себе нарікай, а не говори, що я вчарувала його. Нащо мені чарів? Він і без чарів сеї ночі буде ночувати у мене.
Фрузя при сих словах навіть не скрикнула, тільки вхопилася рукою за серце, захиталася і була би впала на землю, якби Ганка не була вхопила її в свої обійми.
— А тобі що? — скрикнула вона в першій хвилі. — Фрузю! Фрузю!
Але Фрузя не озивалася. Її голова звисала через Ганчину руку; вона була мов нежива.
— От тобі на! — пробуркотіла Ганка, держачи зомлілу дівчину на своїх руках, мов сніпок соломи. — Чи зомліла, чи зовсім по ній?
Вона прихилила голову вниз і слухала.
— Не дихає, бідочка! І що тут робити з нею? Чи кричати, може би, хто прийшов та поміг отверезити її?
І Ганка кинула оком довкола себе. Було темно, хоч око виколи. Вони зайшли були в якусь бокову вуличку. Довкола не було ні хати, ні шинку, ні навіть кошар, тільки високі горби лепу по обох боках. Витріщивши добре очі, Ганка пізнала, де вони. Се було місце, де колись почали були перший раз копати ями. Але, вичерпавши кип’ячку, позакидували ті ями; робота перенеслася в інший кут, а тут полишалися лише купи лепу і пусті ями, одні позабивані дошками, інші так-таки й полишені або наповнені водою.
— І який дідько почує мене тут при вітрі? — муркотіла Ганка, все ще держачи Фрузю на руках. — Та й що я, вдуріла, щоби тверезити її? Кину біду ось тут насеред дороги, нехай сама тверезиться! Ади, яка прудка! "Помийнице!" — каже до мене. За коси чіпає! Ах ти, гусяче повітря! Я тобі покажу, з ким ти заходиш собі!
Скажена злість закипіла в Ганчинім серці. Вона ще раз озирнулася, надставила вуха, а не бачачи нікого, нараз мов собака скочила з дороги, вилізла на купу глини, все ще несучи наперед себе зомлілу Фрузю, потім ще раз озирнулася, обережно злізла вниз, у лійкувату долинку, котрої осередком була яма. Мацаючи ногами, вона дійшла до цямрини. Яма була забита двома дошками, але одну хтось відломив. Ганка налапала руками отвір, шарпнула сильно другу, давно перегнилу дошку, прибиту до цямрини двома цвяхами, віддерла її, а потім, уставившися добре ногами на краю цямрини, похилилася, спустила легенько зомлілу Фрузю зі своєї руки і коміть головою впустила її в темну пащу ями. Яма була майже до самого верху повна води, так що Фрузя не дуже й бовтнулася і тихо, без голосу, мов грудка глини, пішла на дно.
VI
— І де ти, Ганко, волочишся стілький час? — гримала пані Кирницька, коли Ганка за якої півгодини, вся мокра, заталапана і бліда, як труп, прийшла до кухні.
— Та де волочуся? От ходила по воду.
— Та брешеш, бо коновки були в сінях.
Ганка не пробувала далі брехати, але вибігла з кухні, вхопила коновки і побігла по воду. Пані ще трохи поворкотіла та й перестала сердитися. Що їй там до того, куди волочиться Ганка? Вона знала, що сяк чи так, а служниця в Бориславі не витримає, щоб не волочитися.
Було вже геть по півночі, коли ріпники, п’яні і веселі, виходили від Кирницького. Вони йшли лавою посеред вулиці, регочучись, говорячи голосно, співаючи. Тільки Іван був якийсь не свій. Він мало пив сього вечора, все сидів, насовившись, ніби думав щось, а властиво туманів. У його серці піднімалося щось, мов жаль за змарнованими молодими літами, за страченою батьківщиною, котру він прогайнував, закуштувавши ледачого бориславського життя. Фрузині слова тремтіли в його серці важким докором і відібрали йому охоту до їди і до пиття, до жартів і до пісень.
— Іван стратив смак сьогодні,— жартували з нього товариші і відсторонилися від нього.
І тепер він сам, мов без тями, йшов позаду інших, коли нараз Ганка вхопила його за руку. Іван аж здригнувся, тим більше, що в пітьмі не міг розпізнати, хто се присікався до нього.
— Агій! А се хто? — скрикнув він.
— Се я, Іване! — прошептала Ганка.
— Ти? А тобі чого треба?
— Ти гніваєшся на мене?
— Я на тебе? За що?
— Бігме, я нічого не винна,— швидко, з якимсь гарячковим поспіхом шептала Ганка, не випускаючи його руки зі своєї. — Та пощо би я зачіпала її? Вона сама зачепила мене, розпочала сварку, а далі кинулася на мене. Ну, кажи сам, що я мала робити?
— Та чи я тобі що говорю? — нерадо відповів Іван.
— Іваночку,— говорила далі Ганка скоро, задихавшись,— який ти добрий! Так ти не гніваєшся? А чого ж ти такий сумний? Такий у шинку сидів, як сам не свій? Ну, скажи мені?
Вона йшла обік нього, держачи його за руку, тулячися до нього, мов боялася самоти і пітьми.
— Ет, що там балакати! — відповів Іван і хотів відняти від неї руку.
— Ні-ні! Почекай! Куди йдеш? — мовила Ганка.
— Та йду до себе, спати.
— Ходи до мене. У мене тобі буде ліпше.
— Не хочу.
— Та ходи! Не бійся, у мене безпечно.
— Не хочу.
Іван раз уже ночував у Ганки. Вона спала окремо, в присінку комори, що служила Кирницькому за склад товарів. Там серед пак і міхів стояв широкий тапчан; Ганка мала пару своїх подушок і теплу дергу, і хоча в присінку не топилося, та все-таки там було тепліше, ніж у тій шопі, де ночував Іван з іншими ріпниками. Але тепер, сьогодні, йому чогось не хотілося йти до Ганки. Помарніле, бліде Фрузине обличчя немов стояло перед ним, її очі немов благали його, немов жалувалися на щось.