Ріпник

Сторінка 12 з 13

Франко Іван

— Давно пропустив, а тепер відкупив. Власне вчора взяв сотку, щоб заплатити останню рату жидові, а завтра вертає до свойого села, покидає нас назавсігди. А хто його нарадив на се? Спитайте його самого! Мендель, не хто інший!

В тій хвилі з кошари почувся крик, потім гупання кроків. Робітник, що був при корбі, надбіг вуличкою і кричав задихавшись:

— Пане касієр! Пане касієр!

— Що там таке? — окликнувся Мендель.

— Ходіть до кошари! Борше! Борше!

— Та що там таке? — ледве промовив Мендель і, не чекаючи відповіді, почав бігти до кошари. Свіжонанятий ямар побіг за ним.

— Ну, що сталося? — не то шептом, не то захриплим, голосом запитав Мендель робітника, коли порівнявся з ним.

— Якесь нещастя!

— Що за нещастя?

— Ой, сам не знаю! Ходіть до кошари, самі подивіться! Ой, господи, душі в мні нема! Ще такого не чував і не видав.

Не розпитуючи далі, всі три побігли до кошари. Там було зовсім темно, тільки одна дротяна лампа слабо освічувала нутро дощаної буди. Робітник від млинка стояв над ямою і торгав линву, що зовсім вільно звисала з валу.

— Ну, що таке сталося? Говори! — промовив Мендель, озираючися довкола, немов шукаючи того, що так перестрашило робітників.

— Линва урвалася.

— Що? Як то може бути?

— Або я знаю! Дивіть самі!

Робітник, що стояв над ямою, знов поторгав за линву, замахав нею і вона, мов батіг, билася о дощані стіни ями.

— Ну, а Іван? Де Іван?

— У ямі.

— Як то в ямі? Спустився на місце?

— Ну, та певно, що на місце, але неживий. Адіть, ледве десять метрів линви розкрутилося.

— Та як же то було? Що? Куди? Говори за порядком!— говорив Мендель, усе ще не можучи зрозуміти, що сталося.

— Ой господи! Та хіба ж я знаю і розумію, як се сталося? Іван прийшов, прив’язався, і я почав пускати його вдолину. Кручу, кручу, аж нараз на десятім метрі чую — отак, як би в пальці, тріс — і на корбі зробилося легко. І в тій самій хвилині в ямі тілько гур-гур-гур! І один страшний крик — і тихо. Ось і все. Урвалася линва, а Іван гримнув аж на дно, на 40 сажень.

Мендель, не мовлячи нічого, почав рвати на собі пейси і бігати по кошарі, мов божевільний.

— Ай-вай! Ай-вай! От клопіт! От нещастя! От цурес! Але ша! Може, він ще живий! Слухайте, Митруню,— він обернувся до новонанятого ріпника,— як гадаєте, може, він ще живий?

— Та то може бути. Адже ж на дні каменя нема?

— Ні, глина.

— Ну, коли не впав на дзюбак або не розбив собі голови по дорозі, то ще може бути живий.

— Але чути би було крик, стогнання,— закинув робітник від корби.

— Міг зомліти, заглушитися,— мовив Митро.

— Лізьте, Митруню! Бодай ви здорові були! Лізьте, може, ще вирятуєте його.

— Та я би поліз,— мовив Митро,— але що ж то за линва у вас, що урвалася під ним?

Він наблизився до ями, взяв за линву, котрої конець звисав на які два метри вниз у ямі, підняв його і почав оглядати при світлі лампи. Се був старий ріпник і розумівся на роботі, але тут він став, мов теля перед новими воротами. Такої штуки він ще не бачив! Він довго озирав линву в тім місці, де вона перервалася, мацав пальцями, призирався їй до світла і все хитав головою, немов не міг зрозуміти чогось. Мендель тривожними очима, весь блідий і з завмерлим серцем, слідив за кождим його рухом.

— Не розумію! Ніяк не розумію, що сталося тій линві. Як могла вона перерватися?

— Може, проржавіла? — несміло мовив Мендель.

— Та на се воно мусить вийти, бо, якби навмисно була протята, то було би видно, був би гладкий перекрій. Мусила проржавіти.

— Ай-вай! Стара линва. Треба було перемінити,— сквапливо підхопив Мендель. — Ой господи! Так мене щось нині рано мов за плече торкало:"Мендель, переміни сю линву!" Та потім я подумав собі: "Ну, в п’ятницю не буду переміняти. Прийде неділя, то перемінимо!" А тут на тобі! Ну, хто ж його знав, що вона не видержить?

Але Митро все ще оглядав линву і хитав головою.

— Слухайте, Мендель! То не може бути! Вона якось не спроста перержавіла. Дідько їй перержавіє. У мене в селі оборіг он уже п’ять літ на такій линві держиться. І дощ її мочить, і сніг на неї йде, і ржавіє не так, як тут, а проте держить досі. Та й то оборіг, не те, що один хлоп.

— Ну, Митруню, але там вона стоїть собі спокійно, а тут день і ніч то скручується, то розкручується. А від того дріт найборше тріскає.

— Та се правда,— мовив, подумавши, Митро. — Але була би тріскала потроха, один скрутець, другий, третій... А тут усі нараз. Не гладко, а так мовби — прости господи — миш перегризла. Агій! Ще чоловік, як жиє, не видав такого.

Тим часом Мендель приніс із магазина свіжу линву, її навинули на вал, і Митро, прилагодившися до спуску, пішов до ями. За якої півгодини витягли обох — Митра і Івана. Іван мав поламані обі ноги і голову, розбиту на цямрину. Він, мабуть, і не долетів живий на дно.

XVII

Другого дня до світа бориславський війт — тоді ще війтом був селянин — з присяжним і двома жандарями прийшли до тої комірки, де жила Ганка. Вона ще спала,— по довгих безсонних днях і ночах перший раз спала глибоким, майже мертвецьким сном. Баба відчинила двері, всі ввійшли, та, зирнувши на труп’яче, висохле Ганчине лице, зіссане страшною внутрішньою мукою, не мали серця будити її.

— Ну-ну, нехай спить,— мовив стиха війт. — Ми підождемо надворі.

— Ну, їй небагато належиться від людей,— мовив один жандар.

— Пан біг не ждав на людський суд. Сам осудив і сам покарав її,— додав другий.

Скоро вони вийшли, Ганка збудилася.

— Ви тут, бабо? — мовила вона.

— Тут, небого, тут.

— Чи мені снилося, чи тут був хтось?

— Та хто би мав бути?

— Мені здавалося, що якісь хлопи... шандарі...

— Та були, сирото.

— За мною? — мовила Ганка, піднімаючися.

— За тобою.

— Знають усе?

— Знають.

Ганка довгим поглядом зирнула на бабу, а потім простягла до неї свою суху руку.

— Дякую вам, бабо,— мовила вона. — Я вже сто раз, не раз, хотіла зібратися, піти й признатися до всего, та ніколи не могла здобутися на відвагу. А тепер уже по всьому. Тепер я спокійна.

І вона з тяжкою бідою зволіклася з постелі. Баба помогла їй убратися.

— Ну, а тепер покличте їх.

Ввійшов війт з присяжними, ввійшли жандарі.

— Ну, що ти небого? — мовив війт. — Хора?

— Хора.

— Маєш сказати нам щось?