Тоді Довженко спитав, звідки я, з якої сім'ї, скільки у нас дітей, яка в нас річка, чи багато з нашого села молоді поїхали піднімати цілину, чи є в нашому колгоспі коні і скільки. Я відповідав і дивувався тим запитанням. Якби таких запитань та побільше мені на екзаменах!
Потім Довженко запитав, чи не болять у мене п'яти. Ректор якось особливо запитливо поглянув на Довженка. П'яти у мене справді боліли. Балетки ж були без каблуків. Коли ходиш у них на ґрунтовій дорозі — п'яти не болять, а як походиш по асфальту — ниють.
— Болять,— відповів я, і враз мені стало легко, і тоді я, вже в свою чергу, глянув, у що взутий і одягнутий Довженко. Він помітив це, відкинув голову на голубі сосонки дивана і засміявся. У призахідному вересневому сонці його засмагле обличчя світилось темним житнім золотом.
Довженко запитав, що я читав на екзаменах. Я читав "Гонта в Умані" — трагічний розділ з поеми Шевченка "Гайдамаки". Він попросив прочитати. Я прочитав. І коли закінчив читать, Довженко раптом рвучко встав, упала на підлогу з дивана його палиця, встав і враз зміненим, різким, беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіноінститут.
Ще гарячий від "Гонти в Умані", я подивився на ректора. Поволі підвівся й ректор. Та я вже знав: хто б і що б зараз мені не сказав, заборонив, не пустив — я вже належу цій людині. Він — мій.
Так воно й вийшло: ректор тихо сказав Олександру Петровичу, що я ще молодий, що мене ж тільки прийняли до театрального інституту, тепер відвідую й режисуру, і що в Москві мені буде важко...
Та Довженко, не мовлячи й слова, рвучко вийняв записник, швидко щось у ньому записав, відірвав аркуш, подав мені й сказав, щоб за тією адресою я прийшов до нього завтра о сьомій вечора. То була адреса й телефон його сестри Поліни Петрівни по вулиці Горького.
Вечір і всю ніч наша кімната в новому гуртожитку була блокована студентами, особливо старших курсів. Усі, хто бачив, слухав, читав Довженка, говорили про нього. Мене вчили, як поводитися з Довженком, яким голосом з ним взагалі говорити, в яких випадках з ним взагалі мовчати. Коротше кажучи, молоді "довженкознавці" надресирували мене так, що весь наступний день я ходив як лунатик, забув навіть уранці помитися.
О сьомій вечора холодною, не своєю рукою натиснув кнопку дзвінка.
Двері відчинила Поліна Петрівна і запросила увійти. З кімнати, крайньої від дверей, вийшов Олександр Петрович: в окулярах, блідо-голубій сорочці, молодий і чимось задоволений. Він замовив Поліні Петрівні чаю й повів мене в кімнату, посадовив, узяв зі столу аркуш паперу і почав читати із "Зачарованої Десни" те місце, де він, маленький Сашко, їде з батьком на сінокіс... Довженко вів слова по єдино відомій йому дорозі, попереду якої йшли його очі: все було винятково видиме, чітке і ясне — навіть повітря можна було брати руками.
Довженко читав довго, в голосі його не було суєти. Інколи він поглядав на мене. Я запам'ятовував і запам'ятав усе з першого і до останнього слова — так воно мені все припало до душі. Легка моя пам'ять вбирала в себе одразу все, що їй подобалося.
Закінчивши читання, Довженко поцікавився, скільки мені років. Я сказав і запитав:
— А хто це написав?
У школі і вже в інституті всі мої вчителі читали і говорили з книг і по книгах письменників. Письменник для мене — було і в щось на зразок всесвіту. І коли я знову запитав:
— Ви письменник? — Довженко поклав аркуш на стіл, сів, про щось подумав, і йому стало сумно.
Поліна Петрівна принесла чай. Довженко мовчав. Поліна Петрівна подивилася на Олександра Петровича, а тоді на мене. Мені стало холодно. Поліна Петрівна вийшла, Довженко продовжував думати про щось своє... Я хотів тікати. Мені стало страшно, що я міг образити чи сказати щось не те цій людині... В коридорі задзвонив телефон. Довженко підвівся і вийшов до телефону. На столі, списаний дрібними, як зерня яблука, літерами, лежав аркуш, а з-за скла в шафі мені світила кольорова листівка з Довженка. З листівки очі Довженка дивилися спокійно і строго.
У кімнату після телефонної розмови Довженко увійшов так, ніби він щойно біг. Він підійшов до столу, зібрав списані аркуші й сам собі сказав, що буде негайно їхати. Вій був знервований і похмурий, і краї його губ опустилися в печаль.
Довженко знову сів. Дихав він важко і голосно, на щоках і надбрів'ї виступали червоні плями. Я підвівся, щоб іти. Довженко подивився на мене, і в сіро-зелених очах його були біль і образа, що впали на нього під час телефонної розмови.
Вже на сходах мене гукнула Поліна Петрівна і дала мені п'ятдесят карбованців на нові балетки, як вона сказала, від Олександра Петровича.
У той вечір в гуртожиток я не пішов, а пішов у Ботанічний сад за околицею Києва і там у кущах переночував. У Ботанічному саду стояв пригасаючий запах флоксів. У ту ніч я, мабуть, не спав, тому що мені нічого не снилося. Перед очима був аркуш, списаний яблуневим насінням, і у вухах гримів недобрий телефон.
Минали дні. Лекції спливали як вода. Була субота. В одну з перерв до мене підійшла секретарка і таємничим, підпільним голосом звеліла зайти до бібліотеки. У бібліотеці на столі лежала телеграма: мій Довженко кликав мене до себе в Москву... Попливли по небу непорушні хмари! "Ой, — сказала секретарка,— якби в цю хвилину бачив тебе твій Довженко!"
Біле осіннє повітря на пероні тремтіло. Майбутні розповнілі заслужені і народні артисти, а поки що мої однокурсники проводжали мене з виноградом у руках і сміялися на диво голосно, ніби я їхав на міжнародний фестиваль.
У Москві падав лист. Молода осінь поспішала. У вестибюлі мого нового інституту пахло свіжими огірками — так завжди пахне свіжа фарба. Я зайшов до деканату і сказав, що я — до Довженка. В деканаті звели брови й відповіли, що Довженко буває в інституті по середах і п'ятницях. Ага. Ясно. Сьогодні був понеділок. Мій улюблений чемодан у руці враз став важким. Я зібрався йти на вокзал: переночую ці дві ночі там.
— А вы, случайно, не тот ли?
— Той...
— Да-а-а?
Деканат приготувався, очевидно, зустріти привезеного самим Довженком з України ну принаймні Тараса Бульбу...