Якось увечері зустрів я негрів, що несли важкий паланкін через базар. Був той паланкін із визолоченого бамбуку, жердини — з червоного полакованого дерева, прикрашені мідяними павичами. На віконцях колихалися прозорі фіранки з мусліну, розшиті крильцями жуків і дрібненькими річковими перлинами, і коли паланкін проносили повз мене, визирнула з нього блідолиця Черкешенка й усміхнулася до мене. Я пішов (бо ж твоя зовнішність була в мене) за нею слідом, і негри прискорили крок і набурмосилися. Але мені то було байдуже. Я відчував, що мене охопила страшенна цікавість.
Нарешті зупинилися вони біля квадратного білого будинку. Не було у ньому вікон, лише дверцята малі, як двері до гробниці. Поставили вони паланкін на землю і тричі постукали мідним молотком. Через хвіртку визирнув Вірменин у каптані з зеленої шкіри і, побачивши їх, відчинив ворота, розстелив на землі килим, і ступила на нього жінка. Пішла вона, а тоді озирнулася та знов усміхнулася до мене. Ніколи не бачив я такого блідого обличчя.
Коли зійшов місяць, повернувся я на те місце і шукав той будинок, але не було його там. І зрозумів я, хто була та жінка й чому усміхалася до мене: була вона богинею місяця.
Тобі, безумовно, варто було б побувати там зі мною. На свято Молодика — щойно народженого місяця — юний Імператор попрямував зі свого палацу до мечеті помолитися. Чуб і борідка його були пофарбовані трояндовим листям, а щоки припудрені розтертим на порох золотом. Стопи його ніг і долоні були жовтими від шафрану.
На світанку він вийшов із палацу в мантії срібній, а на заході сонця повернувся назад у мантії золотій. Люди кидалися на землю й ховали свої обличчя, але я не став того робити. Я стояв біля ятки торгівця фініками й чекав. Коли Імператор побачив мене, він звів свої насурмлені брови й зупинився. Я стояв нерухомо і не складав йому шани. Люди дивувалися з моєї зухвалості, радили щодуху бігти з їхнього міста. Я і слухати їх не хотів, а пішов собі та всівся біля продавців чужоземних божків, і кожен із них подарував мені божка, й усі вони благали, щоб я їх залишив.
Тієї ночі, коли я лежав на подушках у чайхані на Гранатовій вулиці, увірвалася імператорська варта і потягла мене до палацу. Я ішов уперед, а вони замикали за мною кожні двері й навішували на них ланцюги. Усередині був великий двір, опоясаний аркадою. Стіни з білого алебастру де-не-де прикрашені були синіми й зеленими пташками. Тягнулися вгору колони з малахіту, долівка вимощена була мармуром, що нагадував кольором квітку персика. Ніколи в житті не бачив я нічого подібного.
Коли я перетинав двір, з балкона на мене дивилися дві жінки, запнуті у серпанок, і проклинали вони мене. Вартові підганяли мене, їхні списи дзвеніли об поліровану долівку. Відчинили вони ворота з різьбленої слонової кості, й опинився я у зрошуваному садку на сімох терасах. Цвіли там тюльпани й іпомеї, зростало сріблясте алое. Тоненькі як очеретинки струмені фонтану злітали у запорошене повітря. Кипариси здіймалися, як вигорілі смолоскипи. На одному з них розливався щебетом соловейко.
У кінці саду стояла альтанка. Ми підійшли, і назустріч нам вийшли двоє євнухів. Жирні їхні тіла тряслися при ходьбі, вони з цікавістю поглядали на мене з-під важких жовтих повік. Один із них відвів убік начальника варти і щось зашепотів йому на вухо. Другий жував ароматні пастилки, які картинним жестом витягував з овальної коробочки лілової емалі.
За кілька хвилин начальник варти розпустив охоронців. Вони повернулися до палацу, а євнухи неквапно пішли слідом, зриваючи дорогою солодкі ягоди шовковиці. Старший із євнухів озирнувся й посміхнувся до мене зловісно.
Тоді начальник варти вказав мені на вхід до альтанки. Я рушив без страху, відсунув важку завісу й увійшов.
Юний Імператор простягся на ложі з фарбованих лев'ячих шкір, а на зап'ястку в нього сидів кречет. За ним стояв у мідяному тюрбані нубієць, оголений до пояса, з важкими сережками у вухах. Поруч із ложем на столі лежав великий сталевий ятаган.
Побачивши мене, Імператор спохмурнів і сказав: "Як звати тебе? Не знаєш хіба, що я Імператор у цьому місті?" Але я не відповів йому нічого.
Вказав він пальцем на ятаган, нубієць вхопив його, підскочив до мене й щосили вдарив. Лезо просвистіло крізь мене, але не завдало найменшої шкоди. Нубієць упав долілиць, а коли підвівся, то зуби його клацали від жаху, і він сховався за ложем.
Імператор скочив на рівні ноги, рвонув спис із підставки для зброї й метнув у мене. Я упіймав його на льоту й розламав надвоє. Імператор пустив у мене стрілу, але я підняв руки й зупинив її на півдорозі. Тоді він витяг з-за паска з білої шкіри кинджал і встромив його нубійцеві в горло, аби той раб не розповів нікому про його безчестя. Невільник корчився, як затоптана змія, і криваво-червона піна лопалася на його губах.
Коли нубієць випустив дух, Імператор витер із чола блискучий піт серветкою з пурпурового шовку та звернувся до мене:
"Чи ти пророк, бо не можу я зашкодити тобі, чи ти син пророка, що я не здатен поранити тебе? Благаю, залиш моє місто сьогодні ввечері, бо доки ти тут, я не можу бути володарем".
І відповів я йому:
"Я згоден — за половину твоєї скарбниці. Віддай мені половину твоєї скарбниці, і я піду".
Узяв він мене за руку і вивів до саду. Начальник варти, побачивши мене, здивувався. Євнухи, уздрівши мене, затремтіли і впали на землю від страху.
А була в тім палаці зала, що має вісім стін із червоного порфіру, а зі стелі, викладеної мідяною лускою, звисають світильники. Торкнувся Імператор однієї стіни — і вона розчинилися, й увійшли ми до коридору, освітленого смолоскипами. У нішах обабіч стояли величезні винні глеки, по вінця натоптані срібними монетами. Коли ми дійшли до середини коридору, мовив Імператор слово, якого не можна вимовляти, і гранітні двері повернулися на секретній пружині, і затулив він обличчя долонями, щоб очі його не засліпли від блиску.
Ти не повіриш, яке то було розкішне, нечуване місце! Стояли там панцири гігантських морських черепах, наповнені перлинами, цілі гори рубінів червоніли в порожнистих брилах місячного каменю. Золото зберігалось у скринях, оббитих слоновою шкірою, а золотий пісок — у шкіряних пляшках. Були там опали у кришталевих кубках, були сапфіри у чашах із нефриту. Круглі зелені смарагди розкладені були за величиною на тонких підставках зі слонової кості, в одному кутку стояли повні шовкові торбини — одні з бірюзою, інші з берилами. Видовбані слонячі бивні заповнювали пурпурові аметисти, а у ріжках мідяних насипані були різнобарвні халцедони і яхонти. Кедрові колони опліталися намистами з жовтого тигрового ока. На пласких довгастих щитах громадилися карбункули винного кольору і кольору трави. Й усе, про що я тобі розповідаю, — лише мала крихта того, що там зберігається.