Рибалка та його душа

Сторінка 4 з 11

Оскар Уайльд

Тільки-но він так зробив, усі відьми завищали, мов яструби, і розлетілися геть, а бліде обличчя, що за ним спостерігало, перекосилося від жорстокого болю. Чоловік рушив до невеличкого гаю і свиснув. Міцний іспанський кінь у срібній вузді підскочив до нього. Чоловік стрибнув у сідло, озирнувся й поглянув на Рибалку з сумом.

Рудокоса Чаклунка також спробувала була відлетіти, але Рибалка схопив її за зап'ясток і тримав міцно-міцно.

— Відпусти мене, — благала вона, — дай мені відлетіти. Адже назвав ти ім'я Того, кого називати не можна, і зробив знак, на який не можна дивитися.

— О ні, — відповів він, — я не відпущу тебе, доки ти не відкриєш мені секрету.

— Якого секрету? — Чаклунка викручувалася в його руках, як дика кішка, й кусала губи, на яких виступила піна.

— Ти знаєш якого, — була його відповідь.

Ясно-зелені очі Чаклунки затуманилися слізьми, і мовила вона до Рибалки:

— Проси що завгодно — окрім цього!

Засміявся він і притиснув її ще міцніше.

І коли побачила вона, що не зуміє звільнитися, промовила пошепки:

— Хіба я не така ж вродлива, як Дочка моря? Не така гожа, як мешканка синіх глибин?

І вона почала лащитися до нього, тулитися близенько.

А він відштовхнув її, насупившись, і заявив:

— Якщо ти зламаєш присягу, яку дала, я уб'ю тебе, підступна відьмо.

Чаклунка посіріла на обличчі, як пуп'янок на дереві Юди, й аж пересмикнулася.

— Хай буде так, — пробурмотіла вона. — Це твоя душа, не моя. Роби з нею, що тобі заманеться.

І витягла вона з корсажу гострий ножик з рукояттю з зеленої шкіри змії й подала йому.

— І що мені з ним робити? — здивувався Рибалка.

Вона помовчала трохи, і на обличчі її застиг вираз жаху. Тоді відкинула вона волосся з чола, усміхнулася загадково й заговорила:

— Те, що люди називають тінню від тіла, — зовсім не тінь від тіла, а тіло душі. Стань на березі Моря спиною до місяця і відріж від ніг своїх тінь свою, яка є тілом душі, і звели душі своїй полишити тебе, і вона підкориться наказу.

Затремтів молодий Рибалка.

— Це правда? — прошепотів він.

— Правда, і краще було б, якби не розповіла я цього тобі, — вигукнула Чаклунка й охопила, ридаючи, його коліна.

Він визволився від неї, полишивши її на густій траві, підійшов до краю урвища, застромив ножа за пасок і подався назад.

А Душа його, що жила в ньому, благала:

— Гай-гай! Ми з тобою жили всі ці роки, я служу тобі день у день. Не проганяй мене, не відсилай геть. В чому моя провина?

А молодий Рибалка засміявся:

— Твоєї провини тут немає, але не маю я в тобі потреби. Наш світ широкий, є ще Небеса й Пекло, й оте тьмаве сутінкове пристановище між ними. Іди, куди тобі заманеться, але не турбуй мене, бо кохання моє мене кличе.

А Душа вмовляла його так жалісливо, та він не хотів слухати, а скакав із каменя на камінь зграбними, як у молодого цапка, ногами й нарешті зійшов на рівну землю, на жовтий берег моря. Стрункий, із бронзовим тілом, як статуя, висічена давньогрецьким скульптором, стояв він на піску спиною до місяця, а з піни Моря простягалися до нього білі руки й вабили його, а з хвиль здіймалися примарні постаті та складали йому шану. Перед ним летіла його тінь, яка є тілом душі, а за ним висів місяць у золотаво-медовій височині.

І сказала йому Душа його:

— Якщо ти і справді мусиш прогнати мене від себе, не виганяй мене геть без серця. Світ такий жорстокий, дай мені із собою серце своє.

Рибалка похитав головою й усміхнувся.

— А чим би я кохав кохану мою, якби віддав тобі серце? — вигукнув він.

— Зглянься на мене, — благала його Душа, — дай мені серце своє, бо світ дуже жорстокий, і я боюся.

— Серце моє віддане коханій, — відрік він, — тож не зволікай і йди собі.

— А хіба не можу кохати я? — спитала його Душа.

— Іди звідси, бо не маю в тобі потреби, — вигукнув молодий Рибалка, вихопив ножик із рукояттю з зеленої шкіри змії, відтяв свою тінь він ніг, і Душа підвелася, і стала перед ним, і поглянула на нього, і була вона його точною подобою.

Він відступив, застромив ніж за пасок, і почуття благоговійного страху охопило його.

— Іди собі, — промимрив він, — і не показуйся мені на очі.

— О ні, ми ще мусимо зустрітися, — сказала Душа. Голос її був тихий, як звук флейти, і губи ледь ворушилися, коли вона говорила.

— Як це ми зустрінемося? — вигукнув молодий Рибалка. — Ти ж не супроводжуватимеш мене в глибини моря?

— Один раз на рік я приходитиму на оце місце й кликатиму тебе, — мовила Душа. — Хтозна, чи не стану тобі я в пригоді.

— Як ти можеш стати мені в пригоді? — здивувався молодий Рибалка. — Але хай буде по-твоєму.

І він кинувся в море, і Русалонька піднялася з глибин назустріч, обвила його шию руками й поцілувала у вуста.

А Душа стояла на безлюдному березі й дивилася на них. І коли вони зникли в глибочіні Моря, вона заплакала і потяглася геть через болото.

Минув рік, і Душа повернулася на берег Моря й покликала молодого Рибалку, і той виплив із глибин та озвався:

— Для чого ти кличеш мене?

І відповіла Душа:

— Наблизься, я хочу поговорити з тобою про дивовижні речі.

І наблизився він, і приліг на мілині, і поклав руку під голову, і приготувався слухати.

І розповіла йому Душа:

— Коли ми розійшлися, розпочалася моя подорож на схід. Зі Сходу походить уся мудрість. Шість днів тривала мандрівка, і вранці сьомого дня вона привела мене у країну Татар. Мені довелося присісти в затінку дерева тамариску, щоб сховатися від сонця. Земля там суха, випалена спекою. Люди совалися по рівнині, як мухи повзають по тарелі з полірованої міді.

Опівдні над пласким обідком землі знялася хмара іржавої куряви. Коли Татари побачили її, вони напнули свої розписні луки, осідлали незграбних коней і помчали назустріч хмарі. Жінки з галасом квапливо ховались на підводах за повстяними завісами.

У сутінках Татари повернулися, але п'ятьох бракувало, а деякі були поранені. Вони запрягли своїх коней у підводи і поспішно від'їхали. Троє шакалів вилізли з печери й дивилися їм услід. Потім вони понюхали повітря й побігли потроху в іншому напрямку.

Коли зійшов місяць, на рівнині загорілося багаття. Навколо багаття на килимках сидів гурт купців. Їхні верблюди були прив'язані до кілків у них за спинами, а їхні служники-негри ставили намети з дублених шкір на піску і робили високу огорожу з шпичакуватої груші.