Потер долоні, хекнув, зняв лопатою шматок дерну, обережно поклав його землею догори. Запручалися, заметляли безокими головами дощові черв'яки, та дідусь на них не зважав, копав далі. Як заглибився на штик лопати, щось стукнуло. Дідусь обережно вийняв знахідку.
— Кухлик! Та це ж той кухлик, що бабуся для людей ставила воду пити!
Ігор узяв кухлик. Трохи вищерблений, але цілий полив’яний кухлик немовби і в землі стільки не лежав — враз заблищав веселкою. Хоч зараз пий з нього!
— Чи ж не витекла вода? — копавсь дідусь далі.
— Як це? — не зрозумів Ігор.
— І таке буває, — розігнувся дідусь. Обличчя в нього пашіло, очі блищали молодо і завзято. — Билося-билося джерельце, щоб на світ вирватись, а тоді звернуло кудись убік, і шукай вітра в полі!
— Дідусю! Давайте ще я покопаю! — попросив хлопчик.
— Копай! — дав йому лопату Іван Хомич, а сам узяв кухлик і задумався. Тоусмішка набігала на обличчя, то він хмурився, напевне, пригадуючи…
Несподівано лопата знову у щось ударилась. Тільки не так, як у дідуся, а мов об дерево.
— Дитинець! — сказав дідусь. — Так називається зруб у криниці. — Він забрав у Ігоря лопату й почав вибирати трухляві цямрини, аж сорочка на спині потемніла від поту.
Іван Хомич зробив канавку, якою вода стікатиме до річки. Земля у нього під ногами стала вологою, з’явилися сирі, обтягнуті пліснявою цямрини. Нарешті дідусь виліз із ями.
— Житиме, онуку, джерельце!
Ігор заглянув униз і побачив, що на дні потроху збирається вода.
— Втомилися? Далі я копатиму!
— Е, хлопче, тепер туди без чобіт не можна — вода холодна, ще застудишся.
Дідусь згори підрівнював лопатою стінки колодязя, а тоді викидав опалу землю, розчищаючи дно.
— Тепер нам треба новий дитинець зробити, щоб джерельце не засипало землею. Тільки не тратимо на це дерево, а сплетемо лісу.
Наламали в густих вербах довгих лозин. Дідусь складним ножем, який завжди мав при собі, загострив кілки, забив їх у землю і почав плести напівкруглу лісу. Ігор дивився, як дідові міцні, жилаві пальці гнуть лозу, як старанно припасовують її одну до одної, так що й щілини не лишається.
— Може, кору з неї зняти? — хотілося бути чимсь корисним.
— Ні, так ліса буде міцніша!
Вже не раз чули, як згори лунало:
— Хлопці! А йдіть-но снідати!
Це бабуся їх кличе. Ігор хотів іти, так дідусь заперечив:
— Підемо, як криницю впорядкуємо!
Ігор дивився, як під лопатою діда потроху, а тоді все швидше збиралася вода. Спочатку каламутна, а згодом посвітлішала, струмочком почала збігати на луки… Нарешті дідусь закінчив роботу, обережно витяг із землі кілочки, вставив лісу в криничку. Минуло кілька хвилин, вода знову стала чистою-пречистою. Дно просвічувалося, як крізь скло.
Дідусь узяв кухлик, вимив його у стримочку, а потім наповнив ущерть криничкою водою, подав Ігорю.
— Пробуй!
Ігор пив смачну холодну воду й радів, що криничка знову ожила. Дідусь і собі набрав води, а тоді ще наповнив кухлик і усміхнувся:
— Отепер — снідати!
Коли увійшли у двір, бабуся хотіла на них нагримати, та як побачила кухлик, аж руки до грудей притисла.
— Леле! Невже наш кухлик? Де взяли?
У відповідь дідусь подав його бабусі. І як тільки він доніс кухлик, вщерть наповнений водою? Бабуся ковтнула раз, вдруге...
— Криницю одкопали? — заблищали на її очах сльози.— Які ж ви молодці!
— Онуку дякуй — його ініціатива. А де наш сніданок? Думаю, ми його заслужили!
...Швидко спливають дні влітку. Джерельце, немовби дякуючи, що звільнили його від земляних пут, струмувало все дужче й дужче, і хоч літо видалося спекотним, трава на леваді зелено буяла, аж поки дідусь скосив ЇЇ на сіно. А тоді знову відросла, не те що на сусідній леваді.
Часто бігав Ігорьок до купальні друзів.
— Розкопали свої джерельця? — питав у них.
— Аякже! Тільки чому у річці води не більше? — чудувалися ті.
Одного разу застали вони біля річки Івана Михайловича з Петьком Трохимчуком. Ті щось виміряли й записували. Діти до них:
— Чому в Конотопі води не більшає?
— Як не більшає?—здивувався Іван Михайлович. — Ану, Петю, діставай свій кондуїт [1].
Петько повагом розкрив планшетку, вийняв звідти товстого зошита з прив'язаним до нього олівцем.
— Минулого літа, а воно, пам'ятаєте, було дощове, рівень води в цьому місці досягав одного метра десяти сантиметрів. Сьогодні ж, незважаючи на спеку, тут глибина один метр п'ятнадцять сантиметрів. А ви кажете, води не більшає!
— Теж мені радість! — крикнув хтось із дівчаток.— Що ті п'ять сантиметрів!
— Не кажи! — промовив Іван Михайлович.— Осушити річку легко, а ось "вилікувати" її важко: десятки років треба на це. Так що, друзі, набирайтесь терпіння! А тепер ходімо до школи, там ми з Петьком нову карту джерелець склали, будемо червоні кружальця на сині переробляти. Певне, є серед вас такі, що вже впорядкували джерельця?
Діти юрмою гайнули до школи.