Синя мишко, дай води!
Тяжко було Кирискові усвідомлювати, що цього вже ніколи не буде. Дихати ставало все важче і важче, все частіше судомою зводило шлунок. Він тихо плакав і корчився від болю, звертаючись усе до тієї ж синьої мишки:
Синя мишко, дай води! 4
Так він лежав, намагаючись забутися в мареннях. І ніщо не змінилося навколо. Біла запона туману так само нависала над ними. Вони безсило валялися в човні кожен на своєму місці. І невідомо було, як і раніше, щю їх чекало попереду, коли раптом човен сильно здригнувся і Кириск почув зляканий батьків голос:
— Милгуне! Милгуне! Що ти робиш? Облиш! Кириск підвів голову й був дуже вражений. Милгун,
перехилившись за борт, зачерпував ковшем морську воду й пив її.
— Облиш!— кинувся до нього Емраїн, наміряючись вирвати ківш.
Але Милгун став у погрозливу позу:
— Не підступай, Бородо! Уб'ю!
Цю гірко-солону воду, яку неможливо було взяти в рот, він пив, обливаючи одяг, вода лилася на груди й рукава, пив, давлячись, примушуючи себе, перехиляючи на себе кухоль тремтячими руками. Обличчя його при цьому, мов у звіра, ошкірилось.
Потім він жбурнув ківш на дно човна й повалився навзнак, хриплячи й задихаючись. Так він лежав, і допомогти йому нічим не можна було. Кириск від страху зіщулився, відчуваючи ще більшу спрагу й гостру різь у животі. А пониклий Емраїн знову взявся за весла й поволі повів човна кудись у туман. Нічого іншого вдіяти він не міг.
Милгун то затихав, то знову судорожно здригався, хрипів, гинув від приступу спраги. Через деякий час він, однак, підвів голову.
— Горить, усередині все горить!— І почав роздирати одежу на грудях.
З 292
65
— Ну скажи, що зробити? Як тобі допомогти? Там ще е,— кивнув Емраїн на барило.— Налити трохи?
— Ні,— відмовився Милгун.— Тепер уже ні. Хотів дотягти до ночі й тоді вже, як наш покійний аткичх, але не дотяг. Нехай так. А якби ні, то зробив би щось не те. Випив би всю воду. А тепер мені кінець, і я піду сам. Тепер мені кінець... Я сам, я ще в силі...
Серед пустельного моря, в тумані, що йому не було ні кінця, ні краю, ні погибелі, страшно й нестерпно було слухати слова людини, яка прирекла себе на повільну смерть. Емраїн пробував якось заспокоїти друга й брата свого Милгуна, щось сказати йому, але той яе хотів його слухати, він поспішав, він вирішив покласти край своїм мукам одним ударом.
— Ти не кажи мені, Емраїне, нічого, вже пізно!— бурмотів Милгун, мов божевільний.— Я сам. Я сам піду. А ви, батько з сином, ви самі вирішуйте. Так буде краще. Ви мене простіть, що так виходить. Ви — батько з сином, ви залишайтеся, ще є трохи води... А я зараз переступлю.— І, вимовивши ці слова, Милгун устав, пригинаючись, тримаючись за борт човна. Похитуючись, зібравшись на останній силі, Милгун сказав Емраїнові, дивлячись спідлоба:
— Ти мені не заважай, Бородо! Так треба. Ти мені не заважай. Прощайте. Може, дотягнете. А я зараз... А ти зразу жени човна геть. Зразу і не жди. Якщо наблизишся, перекину. А тепер греби, Бородо, греби дужче.. Чуєш, перекину...
Емраїнові нічого більше не залишалося, як підкоритися погрозам і благанням Милгуна. Човен пішов по прямій, розтинаючи безшумний туман і безшумну воду. Кириск жалісно заплакав:
— Аки Милгуне! Аки Милгуне! Не треба!
І саме в цю хвилину Милгун рішуче перевалився за борт човна. Човен дуже нахилився й знову вирівнявся.
— Геть! Геть відпливайте! — закричав Милгун, борсаючись у крижаній воді.
В тумані він одразу зник з очей. Все затихло, і потім у дзвінкій тиші ще раз пролунав голос, останній викрик Милгуна, що тонув. І тут Емраїн не витримав.
— Милгуне! Милгуне! — погукав він і, ридаючи, повернув човна назад.
Вони хутко вернулись, але Милгуна вже не було. Поверхня води була пустельна й спокійна, ніби нічого й не
сталося. І вже важко було визначити місце, де втонула людина.
Весь день до вечора вони крутилися тут, нікуди не відпливаючи. Спустошені й убиті горем, вони обидва плакали. Уперше в житті Кириск бачив, як плакав батько. Раніше ніколи з ним такого не траплялося.
— От тепер ми самі,— бурмотів Емраїн, витираючи сльози з" бороди, і ніяк не міг угамувати себе.— Милгуне, вірний мій Милгуне! — шепотів він, схлипуючи...
А день уже хилився до вечора. Так воно здавалося. Якщо десь було сонце," якщо воно ходило по небу над морями, над туманами, то, мабуть, уже закочувалося спокійно на своє місце. А тут, під густим покривалом туману, що темнів поступово, наповнюючись сутінковою млою, кружляв по морю, пропавши без вісті, самотній човен, у якому залишалося тепер тільки двоє — батько й син.
Трохи раніше, перед тимяк сказати собі, що наближається вечір, Емраїн нарешті вирішив, що пора їм попити води. Він бачив, як тяжко цього чекав Кириск, і розумів, як катувався син, терплячи спрагу й голод, пересилюючи себе, не видавши й звуку. Загибель Милгуна на довгий час ніби приглушила думку про воду. Але поступово спрага брала своє і тепер уже палила з подвоєною силою, жорстоко надолужуючи мимовільну відстрочку мук_
Надзвичайно обережно, щоб даремно не зронити жодної краплини, націдив він протухлої води спершу Кирискові. Хлопець ухопив ківш і зразу ж проковтнув свою частку води, мов одержимий. Потім Емраїн иалив собі і побачив, що 'води в барилі після цього лишилося, власне, на дні. Кириск теж зрозумів це з нахилу барила в батькових руках. Емраїн помертвів, вражений цим, хоч і передбачав, що так воно й повинно було бути. Тепер Емраїн не квапився випити свою воду. Він задумливо тримав у руці ківш, приголомшений, як громом, думкою, з появою якої гамування спраги вже не мало ніякого значення.
— На, потримай,— передав він ківш синові, хоч і не слід було цього робити. Це для хлопця було рівнозначно катуванню — держати ківш з водою і не сміти випити. Звільнивши руки, Емраїн добре загнав чопа й поставив майже порожнє барило на своє місце.
— Випий,— запропонував він синові.
— А ти? —здивувався Кириск.
— А я потім. Ти не думай нічого, випий,— спокійно сказав батько.
З
67
І Кириск знову, не гаючись, проковтнув і цю порцію смердючої води. Спрага не вгамувалася, як хотілося б, але все ж таки він відчув деяке полегшення.