— Почекай. Подумай трохи...
— Пора. Я своє пожив... Не затримуй. Сил немає, не винесу...
— Така пітьма...
— Чи не однаково....
— У мене ще не всі слова закінчились до тебе...
— Слова не кінчаються. Не кінчаться й після нас.
— Така пітьма.
— Ви ще потримаєтесь, там ще є трохи води... Чиясь велика, тверда й широка долоня, навпомацки
приторкаючись, обережно лягла на голову хлопчика. Він зрозумів спросоння: то була Органова рука. Тепла, важка рука деякий час лежала на його голові, немов бажаючи захистити й запам'ятати її, голову Кириска...
Снилося Кирискові, що він ішов пішки по морю. Ішов туди, де повинна бути земля, щоб напитися води."Ступав, не провалюючись, не тонучи. Дивне й чудне було видіння навкруги. Чисте, сяюче море розстелялося скрізь, куди тільки сягали очі. Крім моря, крім морської води, нічого на світі не існувало. Тільки море і тільки вода. І він ішов по тій воді, як по твердій землі. Хвилі повільно котилися під сонцем звідусіль, з усіх боків. Не можна було вгадати, звідки з'являлися хвилі й куди вони котилися.
Він ступав по морю в цілковитій самотині. Спершу йому здалося, що він побіг поперед Органа, Емраїна й Милгуна, щоб скоріше знайти воду й скоріше покликати їх. Але потім він зрозумів, що опинився тут у цілковитій самотності.
Він гукав, кликав їх, але ніхто не обзивався. Ні душі, ні звуку, ні тіні... Він не знав, куди вони щезли. І від цього йому стало страшно. Догукатися не міг. І землі не видно було ніде, ні з якого боку. Він побіг по морю, тяжко дихаючи, витрачаючи сили, але нікуди не наближався, залишаючись на місці, пити хотілося все дужче й нестерпніше. І нараз він побачив птаха, що літав над ним. То була качка Лувр. Вона з криком ширяла над морем, шукаючи місцини для гнізда. Але ніде не знаходила' й клаптика суші. Кругом без кінця-краю хлюпали хвилі. Качка Лувр жалісно стогнала й кидалась на всі боки.
— Качко Лувр!— звернувся до неї Кириск.— Де земля, в якій стороні, мені хочеться пити!
— Землі ще немає на світі, ніде немає!— відповіла качка Лувр.— Кругом тільки хвилі.
— А де ж усі інші?— спитав хлопець про людей, що позникали.
— їх немає, не шукай, їх ніде немає,— відповіла качка Лувр.
Моторошне почуття самотності й туги, яке не передати словами, охопило Кириска. Йому хотілося тікати звідси куди очі бачать, але тікати не було куди, тільки вода й хвилі обступали з усіх боків. Качка Лувр зникла вдалині, перетворюючись на чорну цятку.
— КачкоЛувр, візьми мене з собою, не залишай мене! Я хочу пити!— заблагав хлопець.
Та вона не озивалась і незабаром зовсім зникла з очей, шукаючи землі, якої ще не існувало. А сонце сліпило очі.
Він прокинувся в сльозах, все ще схлипуючи й відчуваючи тягар безутішної туги й страху. Поволі розплющив заплакані очі, зрозумів, що бачив сон. Човен злегка похитувався на воді. Туманна імла, сіріючи, нависала, обступала з усіх боків. Отже, ніч минула, надходив ранок. Він ворухнувся.
— Аткичх, я хочу пити, я бачив сон,— пробурмотів він, простягаючи руку до старого Органа. Рука його ні на кого не наткнулася. Органове місце на кормі було порожнє.
— Аткичх!— покликав Кириск.
Ніхто не обізвався. Хлопець підвів голову й стрепенувся:
— Аткичх, аткичх, де ти?
— Не кричи!— враз присунувся до нього Емраїн. Він обняв сина, міцно притиснув його до грудей.— Не гукай, аткичха немає! Не клич його! Він пішов до Риби-Жінки.
Але Кириск не слухався:
— Де мій аткичх? Де? Де мій аткичх?
— Та послухай же! Не плач! Заспокойся, Кириску, його вже немає,— пробував умовити батько.— Ти тільки не плач. Він сказав, щоб я тобі дав води. В нас ще є трохи. От ти перестанеш, і я дам тобі пити. Ти тільки не плач. Скоро туман розсіється, і тоді от побачиш...
Кириск не вгамовувався, в розпачі вириваючись із батькових рук. Од різких рухів човен захитався. Емраїн не знав, що робити.
— Ось ми зараз попливемо! Дивись, ми зараз попливемо! Агов, Милгуне, устань, устань, кажу! Попливли!
Милгун почав гребти. Човен поволеньки заковзав —по воді. Й знову попливли вони невідомо куди і невідомо чого в густому молочному тумані, що, як і раніше, геть заснував весь білий світ.
Так вони зустріли новий день. Тепер їх залишалося троє в човні.
Синя мишко, дай води!
Потім, коли Кириск трохи заспокоївся, Емраїн пересів до весел, і вони попливли в чотири весла трохи швидше, і знову ж таки невідомо куди й невідомо чого. А Кириск, приголомшений зникненням старого Органа, все ще гірко схлипував, сиротливо сидячи на кормі. Батько й Милгун теж були пригнічені й нічим і ніяк не могли допомогти ні собі, ні йому, Кирискові. Тільки й надумали — взятися за весла. Пливли, аби тільки пливти. Обличчя їхні були чорні в білому тумані. І над усіма ними висіла спільна, невідхильна, нещадна біда — спрага й голод.
Вони мовчали, ні про що не говорили. Боялися говорити. Лише через деякий час Милгун кинув весла.
— Діли воду!— понуро сказав він Емраїнові.
Емраїн націджував з барила на денце ковша кожному по кілька ковтків. Вода була затхла, з неприємним запахом і з присмаком гнилизни. Але й такої залишалося тепер зовсім трошечки. Ще поділити разів три-чотири — не більше. Ніхто не напився, й нікому не стало легше од випитого.
І знову настало важке до отупілості чекання: зміниться погода чи ні? Вже ніхто не висловлював ніяких гадок, не плекав якихось надій. Ослаблі й знеможені, вони мимохіть ставали байдужі — сумирно чекали своєї долі, без мети кружляючи на човні в гиблому тумані. Залишалося тільки одне — примиритися з долею. Туман усе більше пригнічував і душив їхню волю. Лише раз, брутально вилаявшись, Милгун проговорив з тремтінням і ненавистю в голосі:
— Хай би тільки зник туман, і я ладен померти! Сам кинуся з човна. Аби лише побачили очі мої край світу!
Емраїн промовчав, навіть голови не повернув. Що можна було сказати? Тепер він залишався в човні за старійшину. Але нічого іншого запропонувати він не міг. Нікуди було пливти!
Час минав. Човен тепер дрейфував сам собі, то завмираючи на місці, то знову рушаючи.
І з кожною годиною зростала загроза їхньому життю: до непогамовної спраги додався нестерпучий руйнівний голод. Сили згасали, тікали з тіла.