Рябчук, саторі і література

Москалець Кость

Рябчук, саторі і література

Дивно тримати в руках книгу, яку вперше прочитав чверть століття тому, ще тоді, коли був тінейджером-бунтарем. Дивно тримати том, а не паку цигаркового паперу з п'ятим або шостим примірником машинопису, з мереживом блідих, майже прозорих знаків самвидаву й відчитувати сліди блукань цієї вічно безпритульної, мандрівної літератури в затишку приватного помешкання. Дивно впізнавати зловісний відсвіт, чи там вищир, чужої та неприйнятної політичної системи — у давній розгромній рецензії кагебістського найманця на оповідання з цієї книги, тут-таки передрукованій (хоча й рецензію цю ти також тоді читав). Книга, яка чи не все притомне життя була з тобою — попри те, що її не було! Фрагменти й діалоги з неї, які знаєш напам'ять — вони не раз випірнали в бесідах за чаєм, випірнали з Нічого, бо ж не можна було покликатися на таку-от сторінку, знявши том із книжкової полиці та з'ясувавши належне звучання потрібного під час дискусії абзацу, бо ж пака цигаркового паперу знову мандрувала — деінде, тільки не тут. І цей епічний зачин, що супроводжував кожну цитату з атопічної книги, що була й не була в 1979, у 1989, у 1999 роках: "А пам'ятаєш, як у "Чаплі…"" — "А пам'ятаєш, як у Рябчука в "Листах авіапоштою…"", "у "Житлі"…", "у "Тості за здоров'я чорного кота…"". Книга без свого місця в літературному процесі, яка, одначе, справила потужніший вплив, ніж матеріально присутні й зафіксовані в різних історіях літератури твори. Невловима, ніби гайдеґґерівська "алетея", вона примушує соціолога літератури відмовитися від статистики, пов'язаної з накладами й чисельністю згадок у пресі, а філософа літератури вона спонукає ще раз випробувати своє герменевтичне спорядження. Ця абсурдна й весела жорстокість часу: прочитати книгу в п'ятнадцять, а рецензувати — у сорок років, бо вона щойно з'явилася друком!

1

Суто романтичне переплетіння взаємозаперечних настроїв і жанрів "Деінде, тільки не тут": трагедії — але "маленькі", сміх — але крізь сльози, проза — але з великими анклавами поезії, як-от у "Весіллі". До притчі "У темному вікні на темному фоні" включено блок добротної автобіографічної прози, персонажі якої — Лідочка, Жирафа, Нікітін — вільно переходять до віршів Рябчука (цикл "Епітафії" в поетичній збірці "Зима у Львові", 1989). Абсурдизм і парадоксальність, сюрреалістичність і вишукана іронічність; однак ці "холодні" риси, притаманні Рябчуковій прозі, поєднуються з гарячим співчуттям, затамованою ліричністю й легкою меланхолійністю. Усе це добре читається, Рябчук — блискучий стиліст, але сьогодні увагу привертають не так зміст або форма оповідань, як дедалі гостріше й притомніше бачення, що зростає одночасно з перебігом складного психологічного процесу, котрий можна локалізувати в рамках двох семиліть (1971–1984), визначивши той процес як індивідуацію.

Перший розділ книжки, "Ці та інші слова", складають найраніші за часом написання оповідання. Їхньому авторові — 18–23 роки, щойно залишилася позаду школа, попереду вступ і навчання у Львівському політехнічному інституті. Дванадцять оповідань цієї "книги у книзі" надзвичайно багаті формальними експериментами, мало схожі одне на одне, хоча майже одразу впадає в око їхнє серйозне, драматичне тло й глибока перейнятість автора трагедійністю людського існування. Близькість юності та смерті, заворожене вдивляння в те, що я також можу/мушу померти, випробування цієї смерті на смак і на дотик. ""Ми помремо", — раптом збагнув я. Це було надзвичайно просто й само по собі зрозуміло; я би сказав, що в тім містилася якась вища доцільність і навіть кортіло заспівати який-небудь гімн. Ми стояли струнко й дивились услід офіцерам у протигазах. "Ми помремо. Тут усе заражене, отже рано чи пізно нас чекає кінець. Нам лишається тільки боронити цю фортецю. Питання лиш у тім, скільки ми зможемо її боронити. Скільки ще ми житимемо?"" ("І тоді все буде гаразд").

Поряд із цим допитливим доторком до смерті зустрічаємо й інші романтичні топоси — вищу зневагу до сірого повсякдення совєтських міщан і ширше — до занудного світу "правильних" дорослих загалом, прагнення вирватися за межі усталеного світу, екзотичні місця, імена, а частіше — прізвиська, напрочуд яскраві та влучні (Генерал, Алое, Каченя Дональд, Гном, Фільозоф тощо). Романтична топіка здобуває незвичайні способи вираження, письменник моделює крайні, часто сюрреалістичні ситуації, коли покійник роками ремонтує власну труну ("Житло"), а над головою пересічного юрисконсульта спалахує німб ("Неси свій німб"). Рябчук прискіпливо досліджує синтаксис і логіку сновидінь, відтворює її, не вдаючися до тлумачень. Його оповідання "сняться" читачеві, неможливі для (бу-)денної свідомості сюжети й персонажі вторгаються в повсякдення, спантеличуючи раціонально налаштований розум. Так у студентському кафе "Дружба" оповідач зустрічає погонича слонів:

— Де ж слони? — дивувався я.

— Чекають мене на кордоні, — пояснив чоловік.

— І ви гадаєте, вони не перейдуть його самі?

— Так, — ствердив погонич. — Вони в мене досить розумні. Коли вони зустрілися з Сальвадоровими слонами, знаєте, що спитали? "Хто вас намалював?!"

Головне в цих оповіданнях не зміст, а настрій і формальна побудова, яка тяжіє до суто поетичного, не прозового використання слова. Переповідати сюжети цих творів нема сенсу, як нема сенсу переповідати вірші, бо вирішальну роль відіграє не фабула, а графічна побудова фрази, звучання слів (слони, які ніколи не відповідають, а тільки запитують, цікавляться, наприклад, чи добре грає у футбол збірна Берега Слонової Кості). Важливі також постійні рефрени, коли, знову ж таки, поставлене питання не отримує відповіді, а наче в дзенському коані, чує саме себе; те саме стосується імперативів:

— Замовкни, ну я прошу тебе, замовкни! Перестань накінець жартувати!

Перестань.

Жартувати.

Ці поетичні прийоми роззброюють код комунікації, перетворюючи його на фатичний код, адже відлуння двох останніх слів цитати не є відповіддю коханій дівчині, а звернене оповідачем на читача. Автор-герой ніби озирається за читацькою підтримкою ("моя дівчина каже, що я жартую, хоча це не так") і самодостатність тексту розмикається, хоча в поезії це сприяло би його герметизації.