РЯБЧИК
(Єврейський собака)
І
Рябчик був білий, плямистий, середній на зріст собака, тихий і не кусака. Він не любив, як інші, напасти на кого-небудь ззаду, одірвати полу або куснути в литку. Він був радий, коли його ніхто не чіпав. Навпаки, йому докучав кожний, хто тільки мав бога в серці. Дати Рябчикові дрючком по спині, або заїхати каблуком у бік, чи загилити каменюкою в голову, чи вилити на нього помиї — це для кожного було розвагою, мало не обов'язком.
А Рябчик, дістаючи стусана, не робив так, як інші собаки, не сперечався, не гарчав, не вискалював зубів — ні! Рябчик після кожного удару пригинався мало не до землі, скиглячи: ай-ай! — і втікав, опустивши хвіст, ховався десь у куточку, глибоко замислювався і ловив мух.
2
Хто такий Рябчик? Звідки він узявся? Це важко дізнатися. Можливо, він зостався у дворі ще з часів старого пана. Може, заблудився, загубив свого хазяїна, пристав до нового і залишився тут назавжди.
Часом буває ідеш вулицею, а за тобою невідступно біжить якийсь приблудний песик. "Що то за причепа!" — думаєш собі і замахуєшся на нього: "Геть, під три чорти!" Песик зупиняється, зіщулюється, як людина, коли її хочуть ударити, і біжить за тобою далі. Нахиляєшся додолу і робиш рукою рух, піби кидаєш в нього камінця. Не помагає! Тоді зупиняєшся і починаєш дивитися на песика. Песик теж зупиняється і дивиться на тебе. Ви дивитесь один одному в вічі без слів, аж поки плюнеш і підеш далі, а песик за тобою. Нарешті в тебе уривається терпець, хапаєш ломаку і з люттю кидаєшся до нього. Але ж песик знає, що робити: він лягає на землю догори лапками, тремтить і дивиться тобі прямо в очі, начебто кажучи: "На! Хочеш мене бити? Бий!.."
Ось такої вдачі був і наш Рябчик.
З
Рябчик — не ласун. Хоч би що лежало в хаті, він ні до чого не доторкнеться. Рябчик знав: все, що під столом, належить йому, а до решти йому нема діла.
Змолоду, правда, був у нього, кажуть, невеличкий гріх. Одного разу він спробував, ненавмисне видно, поцупити з тапчана гусячу ніжку. Куховарка Брайна, жінка з чорними вусами, помітила це і зчинила галас: "Айзик! Ай-зик!" Айзик прибіг саме в ту хвилину, коли Рябчик намагався втекти з гусячою лапкою в зубах. Айзик притиснув його дверима так, що одна половина Рябчика опинилася по один бік дверей, а друга половина — по другий бік. І тоді з ним порахувалися як слід: з одного боку його бив Айзик дрючком по голові, а з другого — Брайна полінякою, не перестаючи при цьому кричати: "Айзик! Айзик!"
Відтоді Рябчик запам'ятав Айзика на все життя. Як підійдеш, бувало, до нього і гукнеш йому в вічі: "Айзик!" — він, не тямлячись, утікає світ за очі.
4
Більш, ніж будь-хто інший, допікала Рябчикові Параска, та сама Параска, яка прала нам білизну, мастила хату і доїла корову.
Що вона мала проти Рябчика — важко сказати. Він чомусь завжди дратував її. Побачивши його, вона одразу сповнювалась люті: "А здох би ти, клятий!" А, як на те, Рябчик любив плутатися у Параски під ногами.
Під час роботи Параска зганяла на ньому свою злість. Полощучи білизну, вона обливала його відром холодної води. Рябчик страшенно не любив такого душу і потім довго обтрушувався. Мажучи хату, вона заляпувала йому морду білою глиною, щоб він потім цілу годину вилизувався. Доячи корову, вона його частувала полінякою по ногах. Рябчик таким чином навіть навчився стрибати: коли летіло поліно, він, рятуючись, майстерно підскакував, як справжній чортяка. Одного разу все ж не пощастило врятуватись від Параски: вона шпурнула в нього поліном і влучила в передню лапу. Рябчик несамовито завищав: "Ай-ай-ай-ай!" На цей лемент позбігалися з усього двору. Побачивши людей, Рябчик почав скаржитись, показувати кожному перебиту лапу, ніби кажучи: "Ось дивіться, люди добрі, що вона мені зробила, ота Параска!" Рябчик гадав, що всі заступляться за нього і відірвуть Парасці голову за такий злочин.
Та де там! На подвір'ї знявся регіт. Вусата Брайна вибігла з кухні з ополоником у руці, тернула ніс голим ліктем знизу вгору: "Переламали небораці ногу? Нехай знає!.." Так само й дітлахи. Ці шибеники позбігалися і почали свистіти й тюкати на Рябчика. А тут ще підійшла Параска і довершила лихо, ошпарила його окропом... Рябчик зчинив ще більший гвалт і завищав: "Ой-ой-ой!.." При цьому він стрибав, крутився, сам кусав себе за хвіст і так скавчав, що серед юрби бешкетників знявся ще гучніший регіт. Побачивши, як Рябчик пострибує на трьох ногах, його ще оперіщили кілька разів по спині дрючком. Рябчик кинувся навтікача, скиглячи, перекидаючись і падаючи, а волоцюги переслідували його каменюками і дрючками, гукали, свистіли, тюкали і загнали його ген-ген за околицю міста, аж по той бік млина,
5
Рябчик біг, маючи намір уже ніколи, поки його віку, не повертатись до міста! І біг він у безвість, куди очі ведуть. Заскочивши в перше, яке трапилось на його шляху, село, зустрівся там із сільськими собаками. Сільські собаки обнюхали його з усіх боків.
— Добридень, собако! Звідкіля прибув і що це в тебе за цяця на спині? Щось неначе обсмалили тобі шкуру саме посередині.
— Ех! Краще не розпитуйте! — із сумним виглядом відповів Рябчик.— Багато розповідати і нічого слухати. Чи не можна у вас переночувати одну ніч?
— О! 3 превеликою радістю! Околиці досить великі, а піднебесся ще більше,— кажуть сільські собаки.
— Як тут з харчами у вас? — питає Рябчик.— Чим ви вгамовуєте свій голод, коли шлунок вимагає поживи?
— Пусте! Дай боже надалі не гірше! — відповідають сільські собаки.— Помийниці є всюди, а до м'яса бог створив кістки. Байдуже, нехай їдять м'ясо хазяїни, тоді матимемо кістки. Аби, як то кажуть, кишки напхати.
— Ну, а хазяїни, які вони у вас? — допитується далі Рябчик і крутить хвостиком, як і завжди, коли йому хотілося щось розпитати, довідатись.
— Хазяїни як хазяїни,— кажуть сільські собаки і намагаються перевести розмову на щось інше.
— Ну, а Параска? — питає Рябчик.
— Яка Параска? — дивуються сільські собаки.
— Ота Параска,— каже Рябчик,— що пере білизну, маже хату і доїть корову. Ви не знаєте Параски?
Сільські собаки дивляться на Рябчика, як на божевільного: "Чого це він "параскає"?"Вони знову обнюхують його з усіх боків і відбігають поодинці, кожен до свого смітника,