Разом з ними вийшли Янкель і Пантелєєв. Вони взяли у Вікмиксора дозвіл піти у відпустку й були надзвичайно задоволені.
На вулиці було не по-осінньому тепло.
Біля воріт обоє відокремились од інших і не поспішаючи рушили проспектом. Під ногами хрускотіла підмерзла вода, підбори лунко стукали на щербатих плитах. О третій годині на вулиці тихо й порожньо, і сламникам особливо приємна ця тиша. Сламникам добре.
Все у них тепер іде так гарно, а найголовніше — у них є два червінці, з якими вони в будь-яку мить можуть вирушити в Одесу чи в Баку на кінофабрику.
Підмерзлі калюжі похрускують під ногами.
Подекуди ще спалахують непогашені ілюмінації Жовтневого свята.
Подекуди горять маленькі п'ятикутні зірки з серпами й молотами. Тихо…
ПТАШЕНЯТА ВКРИВАЮТЬСЯ ПІР'ЯМ
З відпустки. — Янкель у біді. — Їдьмо. — Розмова в кабінеті. — Останнє прости. — Пташенята відлетіли.
Курчатко смажене,
Курчатко парене
Пішло по Невському гулять.
Його піймали,
Арештували
І наказали розстрілять.
Янкель не йде, а танцює, посвистуючи в такт своїм крокам.
Щось йому сьогодні особливо весело й легко. Не лякав навіть і те, що сьогодні — математика, а він нічого не знав. Заряд радості, веселощів лишився від свята. Добре пройшло свято, і спектакль удався, і вдома весело відпускний час пролетів,
Я не совєцький,
Я не кадецький,
Мене неважко роздушить.
Ах, не стріляйте,
Не убивайте –
Курчатка тоже хочуть жить.
Підбори постукують, акомпануючи мотиву, і Янкель зовсім непомітно проходить захололі від паморозі ранкові сонні вулиці. Минуло свято. На бруківці вже видно нові свіжі подряпини від важких коліс ломових возів, і люди знову біжать по тротуарах, заклопотані й буденно сірі. Янкель теж хоче настроїтися на буденний лад, починає думати про уроки, але з того нічого не виходить — губи все наспівують своє:
Курчатко дуте, у
В постоли взуте,
Пішло по Невському гулять…
Ось і Шкіда.
Бадьоро піднявся сходами, смикнув дзвінок.
Ах, не стріляйте,
Не убивайте…
— А-а-а! Янкель! Ну, брат, ти влип!
Курчатка тоже хочуть жить…
Янкель обірвав пісню. Щось нехороше, гірке підкотилося до гортані, коли він побачив злякане обличчя чергового.
— Що таке?
— Буза!
— Яка буза? Що? В чому річ?
Янкель занепокоєний, він хоче запитати, але черговий уже зник на кухні…
Побіг у клас. Відчинив двері і спинився, оглушений ревінням. Стривожений клас гудів, метався, обурювався. Побачивши Янкеля, кинулися до нього:
— Буза!
— Скандал!
— Ковдри поцупили.
— Вікмиксор лютує.
— Тебе жде.
— Ти відповідаєш!
Ще нічого не розуміючи, Янкель пройшов до своєї парти, сів на лаву… Тільки тут йому розказали все по порядку. Він пішов у відпустку, сцени не прибрали, ковдр ніхто кастелянші не здав, і вони лишилися висіти, а вчора Вікмиксор наказав зняти ковдри і віднести їх у гардероб. З десяти було тільки вісім. Дві зникли безслідно.
Новина приголомшила Янкеля. Як і не було веселого настрою, губи вже не співали "Курчатка". Роззирнувся навкруги. Побачив Пантелєєва і спитав безпорадно:
— Як же це?
Той мовчав.
Раптом клас розсипався по місцях і затих. До кімнати ввійшов Вікмиксор. Він був насуплений і нервово кусав губи. Побачивши Янкеля, Вікмиксор підійшов до нього і, розтягуючи слова, промовив:
— Зникли дві ковдри. За пропажу відповідаєш ти. Або до вечора ковдри буде знайдено, або я стягуватиму з тебе чи з батьків вартість украденого.
— Але, Вікторе Мик…
— Ніяких але… Крім того, за халатність тебе переведено в п'ятий розряд.
У класі стало тихо, і чутно було, як гнівно стукотіли підбори Вікмиксора за дверима.
— Ось тобі й "курчатко смажене", — буркнув Японець, але ніхто не підхопив його жарту. Всі мовчали. Янкель сидів, опустивши голову на руки, зігнувшись і торкаючися гарячим лобом верхньої дошки парти. Обличчя його не було видно.
♦
Стояли в убиральні Янкель і Пантелєєв. Янкель, затягуючись цигаркою, гаряче й запально казав:
— Ти як собі хочеш, Льонько, а я йду. Проживу у матері тиждень, зберусь — і тоді на південь. Більше нічого ждати. Сидіти в п'ятому розряді не хочу — не маленький.
— А як же Вітя? Думаєш, одпустить? — сказав Пантелєєв.
— А що Вітя? Піду до нього, поговорю. Він зрозуміє. Діло за тобою. Кажи прямо, залишишся чи теж… як домовилися?
На кілька секунд Пантелєєв задумався.
Гришкові очі тривожно-запитливо втупились у вилицювате обличчя товариша.
— Ну як?
— Що "як"? Їдемо, звісно!..
Полегшене зітхання мимоволі вирвалося з грудей Янкеля.
— Давай руку!
— Гайда до Вікмиксора! — засміявся Пантелєєв..
— Гайда! — сказав Янкель.
Ішли, не чули звичайного шуму, не бачили метушні, біганини, малечі, взагалі нічого навкруги не бачили. Зупинившись передихнути біля дверей Вікмиксорової квартири, вони мимоволі подивилися на сцену, знову голу, і Янкель скреготнув зубами.
— Сволота. Це новачки поцупили, не інакше. Наші хлопці тепер нездатні на це.
— Ну гаразд, ходімо.
Увійшли в знайомий кабінет, який за довге перебування в школі став звичний до найменших подробиць, і зупинилися перед завідуючим.
Вікмиксор сидів біля стола, насунувши на очі картонний козирок, і читав. Піднявши козирок, він подивився на хлопців.
— У чому річ?
Янкель виступив уперед і заговорив нетвердим, але рішучим голосом.
— Вікторе Миколайовичу, — сказав він, — ми хочемо піти з школи!.. Так, ми хочемо піти з школи, бо ми вже виросли.
Вікмиксор скинув козирок і, ледь помітно всміхнувшись, оглянув з ніг до голови хлопців, немов хотів пересвідчитися, чи справді вони виросли. Перед ним стояли ті самі хлопці, навіть на обличчях мелькало легке хвилювання, звичайне при розмові з вихователем, але в голосі Гришка Черних, вихованця четвертого відділення, Вікмиксорові почулися нові, незнані доти нотки.
Мужньо говорив Гришко Черних:
— Вікторе Миколайовичу, їй-бо, ми виросли. Коли я прийшов до школи, мені було тринадцять років. Я багато чого не розумів. Десять уроків на день я тлумачив як покарання. Тоді мені здавалося, що уроки й ізолятор — одно й те саме. Тоді я боявся ізолятора. Тепер мені шістнадцять років, і я не можу миритися з вузькими рамками шкільного режиму. Так, не можу… При всій моїй повазі до ізолятора, до п'ятого розряду й до вас, Вікторе Миколайовичу…