А Янкель і Пантелєєв за якийсь тиждень натягали з бібліотеки майже десять пудів паперу. Папір вони зносили на подвір'я і ховали під сходами флігеля.
Нарешті, вирішивши, що наносили вже достатньо, вони припинили "чесне розкрадання" і задумалися про те, як переправити вантаж на Покровський ринок.
— Треба найняти хлопців, — запропонував Пантелєєв.
Вони підшукали в молодших класах десять чоловік, які погодилися за невелику винагороду віднести папір на ринок.
♦
Громадяни, які проходили того вечора по Старопетергофському проспекту, побачивши вервечку хлопчаків, що спокійно несли на поголених головах паперові паки, злякано шарахалися вбік.
— Господи! — вигукнув хтось. — Та що ж це, здасться, негри йдуть, караван невільників з слоновою кістю!
— Не турбуйтеся, — відповів Янкель сповненим гідності голосом. — Це не негри. У негрів фізіономії чорні, а в цих товаришів звичайнісінькі.
— Не створюйте паніки, — додав Пантелєєв.
Пантелєєв та Янкель ішли попереду "каравану", зрідка допомагаючи стомленому "невільникові" і беручи у нього вантаж.
"Караван" без особливих пригод дійшов до Покровки. Там вантажовласники розпорядилися, щоб напір склали на парапет церковної огорожі, наказали пильно зекати, а самі пішли шукати покупців.
Покупців знайшли дуже швидко. Три пуди купила Сара Соломонівна, решта сім миттю розійшлася по м'ясних рундуках рийку.
У сламників на руках появилася не бачена ними раніше сума — двісті шістдесят лимонів. Шістдесят лимонів вони великодушно віддали вантажникам і з тим відпустили їх…
Лишалося тільки купити червінці.
Пішли до валютників, які тоді буквально обліплювали всі входи й виходи ринку. Курс червінця становив вісімдесят мільйонів карбованців грошовими знаками; хлопці купили два червінці. Два заповітних білих папірці опинилися у їхніх руках.
Решту грошей вони того ж дня прогуляли — пішли в кіно, накупили цигарок, ковбаси й хліба.
А два червінці до пори до часу заначили міцно й надійно. "Ідею" можна було здійснити будь-якої хвилини.
СПЕКТАКЛЬ
Жовтень у Шкіді. — "Місто в кільці". — Десять американських ковдр. — Вінки з могил. — Остання репетиція. — Шпигунка в штанях. — Вечеря.
Їдальня ревіла, стогнала, надриваючись десятками молодих горлянок:
— Нагодуємо гостей!
— З пайка виділимо!
— Почастуємо!
Їдальня ревіла натхненно, азартно, одностайно. Нарешті Вікмиксор підняв руку, і запала тиша.
— Отже, хлопці, вирішено. Всіх гостей ми частуватимемо. Чим? Це обговорить спеціально призначена комісія. На частування доведеться виділити частину вашого пайка, але ми подбаємо про те, щоб зробити це безболісно. То всі згодні виділити продукти з пайка?
— Згодні!
— Виділимо!
— Почастуємо гостей!
Їдальня ревіла, стогнала, надривалася.
Це були передсвяткові дні Великої Жовтневої революції. Республіка Шкід вирішила з помпою провести торжество й поставити задля цього врочистого дня спектакль. Для гостей, батьків і знайомих, на відміну від інших шкіл, одностайно ухвалили влаштувати розкішну вечерю. Ось чому так азартно й ревіла республіка, зібравшись у їдальні, щоб обговорити це важливе питання.
— Виділимо! Виділимо! — кричали з усіх боків, і кричали так щиро й одностайно, що Вікмиксор погодився.
♦
Шкіда перед святом наелектризована.
В їдальні ще не відшуміли збори, а в Білому залі, на саморобній сцені, вже зібрались учасники завтрашнього спектаклю.
Іде репетиція. Завтра свято, а п'єса, як на гріх, важка в усіх відношеннях. Ставлять "Місто в кільці". Річ постановочна, з великою кількістю учасників, з ефектами. Звісно, її вже урізали, скоротили, перелицювали. З семи актів лишили три, але й ці насилу влазять у відпущені Вікмиксором сорок хвилин.
— Чорт! Пильников, ти ж шпигунка, ти — жінка. На тобі ж сукня буде, а ти — руки в кишенях — як шпана, розгулюєш, — надривається Япончик, головреж спектаклю.
Пильников знову починає свою роль, пищить тоненьким жіночим голоском, розмахує ні в тип ні в ворота довгими червоними руками, і Япончик пересвідчується, що Сашко безнадійний.
— Дурень ти, Сашко. Ідіот, — шепоче він, безсило опускаючись на табуретку. Але Сашко ображається і, переставши пищати, грубо кричить:
— Іди ти к чортовій матері! Грай сам, якщо хочеш!
Япончикові нічого не лишається, як вибачитися, бо інакше Сашко відмовиться грати, а це зрив. Перервана репетиція продовжується.
— Гей, давай першу сцену! Змова у білих.
Виходять і сідають нові учасники. В кутку за кулісами вовтузиться Пантелєєв. Він завтехчастиною. На його обов'язку світлові ефекти, а як їх зробити, коли на всі ефекти у тебе тільки три лампочки, — це питання. Пантелєєв длубається з проводами, розтягуючи їх по сцені. Артисти. спотикаються і лаються.
— Якого біса проводи натягнули?
— Прибери!
— Що тут за дротяні загородження?!
Але Япончик заспокоює акторів.
— Треба ж, хлопці, влаштувати. Треба, без цього не можна. — І лагідно дивиться на Льоньку, який зігнувся над купою дроту. Япончик радіє за нього. Адже сламники — Льонька і Янкель — знову стали своїми, юнкомськими. Правда, в Цека їх ще не провели, але вони покаялися:
— Винні, хлопці, побуянили, погарячкували.
Япончик пам'ятає ці слова, сказані відверто на засіданні Цека. Не забув він і про те, що й йому теж довелося визнати свою помилку: питання про членство в Юнкомі вирішено компромісно — до організації "Юних комунарів" приймають тепер кожного, за кого поручиться хоча б один член Цека.
♦
— Янкель, а в чому мені виходити? Ти мені костюм давай, і щоб неодмінно шаровари широкі, — гуде Купець, насідаючи на Янкеля. Він грає в п'єсі себе самого, тобто купця-жмикрута, і тому вважає, що має право вимагати до своєї особи належної уваги.
— Гаразд, Купочко, дістанемо, — ніжно тягне Янкель, болісно думаючи над нерозв'язаним питанням, з чого зробити декорації. Завтра вже спектакль, а в нього досі немає ні костюмів, ні декорацій.
Янкель — постановник, але де ж Янкелеві дістати такі рідкісні у шкідському вжитку речі, як телефон, гвинтівки, револьвер, капелюх? А треба дістати. Янкель одмахується від напосідливих акторів. Янкель мчить нагору — стукає до Еланлюм.
— Увійдіть.
— Елло Андріївно, вибачте, у вас немає жіночого капелюшка? А потім ще потрібен кортик для спектаклю, і що у вас, я бачив, здається, висів на стінці японський штик…