З Достоєвського рвонув
І по вулицях гайнув…
Ось підходить до Покровки,
А там баби, дві торговки,
Лають так, що просто сміх,
Достоєвців геть усіх,
А найбільше їх сисця –
Ламца-дріца а-ця-ця…
Це в ті дні школа, здавалося, пройшовши величезний шлях, відступила назад.
ПЕРШИЙ ВИПУСК
У вітряну ніч. — Без плацкарти й сну. — В Пітері. — Еланлюм доповідає. — Біля прикритого абажура. — Остракізм. — Нерадісний випуск. — Знову стукотять колеса.
Вовком вила за вікном вітряна ніч, стукотіли на стиках колеса, над дверима тьмяно блимала в ліхтарі свічка. Поруч у сусідньому купе, за стіною, хтось без угаву співав:
Була хуга, вила, вила,
Вогника — піде,
Коли мати породи-ила
Бідного мене…
Співав, не замовкаючи, довго й нудно; і тільки пізно, коли стояли в Твері — паровоз пити пішов, — замовк: мабуть, заснув… За вікном завивала на всі голоси вітряна ніч, а в купе хропіли — студент з обмотками на ногах, дама у зношеному траурі і уфімський татарин з дружиною. Хропіли всі, а татарин до того ще присвистував носом і зітхав у сні.
Вікмиксорові спати не хотілося. Вдень він трохи поспав, а тепер сидів нерухомо у кутку, в напівтемряві, і, прикрившись від світла ліхтарів, думав…
Думки повзли нерівні, незв'язні, тягнулися туди, в той бік, куди крутилися колеса вагонів, — до Пітера, до Шкіди.
За місяць з'їзду Вікмиксор ще дужче полюбив Шкіду, зрозумів, що Шкіда — його дитя, яке він хоче й любить доглядати. Що там? Чи все гаразд, чи не трапилося чого? Знає Вікмиксор, що все може трапитися: Шкіда — дитина-виродок, покластися на неї важко. А саме тепер і момент небезпечний: багато "необроблених", нових дефективників прийшло перед самим Вікмиксоровим від'їздом…
Що ж там?..
Думав Вікмиксор… А потім задрімав. Снилися — Мінін на Критій площі, "Літопис", Еланлюм, хлопці в шкільній їдальні за чаєм, вивіска на М'ясницькій — "Головчай", доповідач поголений, з вусами вниз, на з їзді соцвиху і знову Шкіда — Японець з гербом-соняшником у руках, Юнком…
Потім усе змішалося. Вивіска на М'ясницькій попала в "Літопис", "Літописом" розмахував голений доповідач соцвиху, до шкільної їдальні ввійшов кам'яний Мінін… Вікмиксор заснув.
Розбудив студент:
— Вставайте, товаришу… Пітер.
Вставати не хотілося. Позіхаючи, спустив ноги, підняв пальто, що впало на підлогу.
Коли вийшов на майдан, — радість забилася в грудях. Теплим, рідним видалося все — пітерські візники, газетярі, носії. І навіть Олександр III з "вінцем безсмертного безслав'я" видався, красунем.
Над Петроградом вставав ранок.
Було не жарко. Вікмиксор хотів сісти в трамвай, але трамвая довго не було, і він вирішив іти пішки. Скинув пальто й пішов, по Ліговці, по Обвідному до школи. Дужче, ніж доти, непокоїло питання: що там?
На Обвідному, біля електричної станції, каталі возили по сходнях на баржу тачки з вугіллям. Вікмиксор постояв, подивився, як чорне вугілля, падаючи в залізне черево баржі, сяяло кришталевими скалками, подивився на воду, що блищала накипом нафти, потім згадав — що там? — і пішов швидше.
Сонце вперто лізло вгору, було вже жарко, золота сковорідка стояла тепер біля Новодівочого монастиря.
♦
Еланлюм сиділа, Вікмиксор стояв, хмурився, слухав. В його очах уже не було усмішки.
— Ах, Вікторе Миколайовичу, я з сил вибилася, я нічого не могла зробити, я стомилася…
Вікмиксор стояв, опираючись на шифоньєрку. Мовчав. Слухав. Еланлюм розповідала:
— Цей Долгорукий… Він невиправний, він рецидивіст, він страшний…
Вікмиксор мовчав. У його очах усмішка ставала розгубленою, сумною, майже розпачливою.
Потім довго сидів у себе в кабінеті за масивним столом і, прикривши абажур, думав:
"… Долгорукий безнадійний?.. Не може бути, що в п'ятнадцять років хлопець безнадійний… Щось не використано, якийсь засіб забуто…"
Висунув шухляду стола, вийняв коричневу панку з написом: "Характеристики в-ців".
Знайшов і відклав одну.
… Сивер Долгорукий… Злодій. Крав у приюті для дітей артистів, крав у товаришів… Дитбудинок № 18… Крав… Царськосельська гімназія. Крав, вигнано… Вчився погано… Інститут для дефективних підлітків… Крадіжка, втеча… Лавра…
А все-таки щось іще не використано. Що ж?!
І ось знайшов, згадав забуте. Трудове виховання!
Праця, фізична праця… Вона в майстернях і фабричних цехах, біля домни, біля плуга, біля трактора "Фордзон". Праця — найкращий вихователь на землі, вона зможе зробити те, чого не змогли зробити люди з книгами…
До неї вирішив звернутися Вікмиксор по допомогу, коли справа здавалася вже безнадійною.
Того ж дня, стомлений, метався він з губвно у земвідділ, з земвідділу в профос. Доводив, переконував, а переконавши, повертався в Шкіду і, піднімаючися по сходах, наспівував:
Хоч нелегко нам іти –
Ми досягнемо мети:
Вийдемо у люди.
За вечірнім чаєм Вікмиксор, хмурячись, ввійшов у їдальню.
— Здрастуйте!
— Драстє, Вікторе Миколайовичу, — відповіли глухим хором.
Сиділи, чекали. Знали, що Вікмиксор щось таке скаже, а якщо скаже, то щось нерадісне.
Мовчали. Дмухали в кухлі гарячого чаю, жували хліб. Маркс — портрет над столом волинян — вдивлявся в похмурі зіниці Федора Достоєвського. Хлопці дивилися на Вікмиксора. Вікмиксор мовчав. Пара туманом пливла над столами…
Нарешті Вікмиксор сказав:
— Сьогодні — загальні збори.
Хтось зітхнув, хтось запитав:
— Коли?
— Зараз же… Після чаю.
Кінчили чай, чергові відділень прибрали посуд, змели хлібні крихти з оббитих чорною клейонкою столів. Вікмиксор підвівся, постукав пальцем по скроні і заговорив, розтягуючи слова, часом підвищуючи голос, часом опускаючи його до шепоту:
— Хлопці! Ви знаєте, про що я казатиму, про що я повинен говорити, але чого не скажу. Ви знаєте: за мою відсутність у школі сталося таке, чого раніше ніколи не було… Все вчинене зафіксовано в "Літописі"… Школа перетворилася на кубло злодюжок, на збіговисько небезпечного в соціалістичному відношенні елементу… Це тільки здається, що це так, але це не так. Я вірю, що школа залишилась така ж, як була, переважна більшість вас змінилася на гірше лише остільки, оскільки відійшла від рівня… Але це дрібниці. Це можна виправити. Винна в усьому група…
Вікмиксор подивився на Долгорукого. За Вікмиксором усі погляди звернулися в той самий бік. Гужбан зіщулився і опустив очі.