В ці дні стомлені від літа й бешкетування шкідці шукали спокою у навчанні, в довгих годинах класних уроків і в книгах — товстих і тонких, — які видавала Марія Федорівна, бібліотекарка, по вівторках і четвергах.
А політграмота, яку обіцяв Вікмиксор і про яку не забули шкідці, нічого про себе не сповіщала; Вікмиксор мовчав, і хлопці не знали, клопочеться він чи ні.
Та одного разу прийшла політграмота. Вона прийшла в образі сірого заїкуватого чоловічка. У чоловічка була вузька поголена голова, синій френчик, на якому замість ґудзиків висіли нитки, і на ногах жовті потріскані краги.
Чоловік зайшов у клас до уліганів і сказав, заїкаючись:
— В-викладатиму у вас п-політграмоту.
Дружним "ура" і оплесками зустріла чоловіка в крагах Уліганія. Довгождана політграмота прибула.
Чоловічок назвався:
— Віссаріон Венедиктович Богородицин.
Це розсмішило:
— Політграмота — і раптом Богородицин!
— Богородиця…
Чоловік у крагах з першого ж уроку в Шкіді став Богородицею.
Почав урок з розпитування:
— Що знаєте?
Більшість мовчала. А Японець, підвівшись і шморгнувши носом, сказав:
— Достатньо.
— Що є Ресефесере?
— Російська соціальна федеративна республіка! — крикнув Горобець.
— Правда, молодець, — похвалив, заїкаючись, лектор.
Хлопці засміялись.
— А що є Рада?
— Влада комуністична.
— Правда, — знову сказав халдей.
А Японець, уже перезирнувшись з Кобчиком, шепотів:
— Липа… Лектор нікчемний!
Потім звернувся до Богородиці:
— Можна вас запитати? Така система, я думаю, буде краща.
— Правда. Запитуйте.
Японець, подумавши, спитав:
— Коли прийнято нашу конституцію?
Зійшлися брови на вузькому лобі Богородиці, задумався він… Всі одразу ж зрозуміли, що й справді він "липа", випадково попав у Шкіду й політграмоти сам не знає.
— Конституція? — перепитав він. — А хіба ви самі не знаєте?
— Якби знали, то не питали б.
— Конституцію прийнято в тисяча вісімсот сімдесят першому році в Стокгольмі.
Пирскнув Японець, пирскнули за ним і багато інших.
— А коли був П'ятий з'їзд Рад?
— Ну, це вже ви повинні знати.
— Не знаємо.
— В дев'ятнадцятому році.
— А не у вісімнадцятому?
Почервонів Богородиця-політграмник, опустив очі.
— Знаєте, то нічого питати.
— А конституцію не на П'ятому з'їзді було прийнято?
Ще дужче почервонів Богородиця, зіщулився весь… Потім раптом випростався.
— Яка конституція?
— Ересефесерська.
— Так би й казали. Я думав, ви не про цю конституцію, а про першу, що в дев'ятсот п'ятому році…
Зрозуміло стало, що Богородиця — не політграмота, що знову відходить од Шкіди заповітна мрія. Почали бешкетувати, запитувати про всяку всячину з політграмоти, знущатися.
— Що таке імперіалізм?
— Не знаєте?! Кожна дитина імперіалізм знає. Це — коли імператор.
— А хто такий Степан Халтурін?
— Генерал, тепер за кордоном разом з Миколою Миколайовичем.
До дзвоника улігани потішалися над Богородицею, чоловічком у потертих крагах, а коли він під зюкання і регіт вийшов з класу, засумували:
— Діло — буза… Політграмота липова…:
— Так… Раненько порадувались.
А ввечері Вікмиксор, зайшовши в клас, слухав хлопців.
— Поганий, кажете?
— Безнадійний, Вікторе Миколайовичу.
— Слабкі політичні знання?
— Зовсім немає.
Задумався Вікмиксор.
— Кепська справа.
— Де тільки ви його виконали? — поцікавився Льонька Пантелєєв.
— У Наросі… випадково. Питав я там про політграмоту — чи немає педагога на обліку. А тут він, цей Богородицин, підходить: можу, каже, політграмоту викладати… Ну, я й узяв на пробу.
— Проби не витримав, — посміхнувся Янкель.
— Так, — погодився завшколою. — Проби не витримав… Пошукаємо іншого.
Більше Богородиця не викладав у Шкіді політграмоту. Він пішов, ні з ким не попрощавшись, метнувся жовтими потрісканими крагами і зник…
Може, тепер він десь читає лекції з фарадизації або з прикладної космографії… А може, вмер од голоду, не знайшовши для себе підхожої професії.
♦
У тютюновому диму розпливалися силуети людей.
Кулеметом стукотів ремінгтон, і ундервуд як луна торохкотів у сусідній кімнаті.
Хтось веселим голосом, гаркавлячи на літері "л", кричав комусь:
— Товаришу, ви слухаєте?.. Віддайте, будь ласка, в кімнату два. Товаришу…
А той, другий, таким же веселим голосом відповідав здалека:
— Два? Спасибі…
У комсомольському райкомі робота кипіла.
В тютюновому диму миготіли силуети людей. На стінах з обідраними гобеленами біліли маленькі, написані під руки плакатики:
Вікмиксор ішов за тими плакатиками, хапаючись руками за стіни, потонувши в клубах диму. Але все ж відшукав плакатик з написом: "Відділ політичної освіти".
Під плакатиком сидів чоловік у шкіряній тужурці, з поголеною головою, молодий і безвусий.
— До мене, товаришу?
— Так, до вас. Ви — в галузі політосвіти?
— Я. В чому річ?
— Бачите… Я завідуючий дитбудинком… У нас хлопці — шістдесят чоловік… хочуть політграмоту. Чи не знайдеться у вас в комітеті людини такої — лектора?
Політосвітник провів рукою по високому гладкому лобі.
— Осередок чи колектив у вас є?
— Немає. В тому й справа, що немає… У нас, треба вам сказати, школа тюремного, виправного типу — для дефективних.
— Ага, розумію… Безпритульні, значить, діти, з вулиці?..
— Так. Але все-таки хочуть учитися.
— Хвилинку.
Політосвітник обернувся, зняв телефонну трубку, натиснув кнопку.
— Політшкола? Товаришу Федоров, чи немає у тебе людини інструктором у безпритульний дитбудинок? Знайдеться? Що? Прекрасно…
Повісив трубку.
— Готово. Залиште адресу, завтра пришлемо.
♦
Прийшов він у Шкіду ввечері.
У класі уліганів, погасивши світло, сиділи всі біля розтопленої груби; відблиски полум'я стрибали по стінах і задимленій після пожежі стелі… З груби червоним жаром палило щоки й коліна тих, що сиділи поблизу…
Він увійшов до класу, непомітно підступив до груби і спитав:
— Грієтеся, товариші?
Обернулися, побачили: людина молода, невисока, волосся назад зачесане, в руках парусиновий портфель.
— Гріємося.
— Так… А я прийшов до вас викладати політграмоту… Інструктором од райкому.
Тепер шкідці не кричали "ура", знали — політграмота буває обманлива…
— Сідайте, — сказав Янкель, звільнивши місце на кривобокому табуреті.
— Спасибі, — відповів інструктор. — Вмістимося разом.